– Так, це зробив я.
Йому було байдуже до обвинувачень, і може, навіть краще, що його посадили в тюрму, думав Боберко, принаймні хлопчина не повіситься на якомусь клені, не втопиться у річці і не зірветься зі своєю «іномаркою» в урвище.
Коли Боберко розмовляв із ним – із підпухлими від плачу очима, – хлопець так співчутливо на нього подивився, як на рідного батька, і тоді Боберко збагнув, що та роздовбана машина не могла нікого переїхати. Зіткнувшись із кимось, вона просто розвалилась би посеред дороги на іржаві запчастини. Він також зрозумів, що якийсь негідник убив його сина свідомо, це не могла бути випадкова пригода. Боберко намагався викласти свої міркування слідчому, але у слідчого був незаперечний аргумент – хлопець зізнався.
– Він зізнався. Чого ви від мене хочете? Якщо вам такий дорогий убивця вашого сина, то наймайте йому адвоката. А я знаю, що ми розкрили злочин і – крапка.
Саме це і зробив Боберко – найняв хлопцеві адвоката. Його колишня дружина в істериці дряпала своїми короткими, чорними від польової роботи, нігтями обличчя того хлопчини, а він навіть не захищався, просто намагався ухилитися. Зрештою його сховали в камері, тоді Боберчиха взялася дряпати стілець і голосити на цілий відділок про своє горе.
Лють і ненависть відчув Боберко, побачивши самовдоволене обличчя молодого піжона, що якось навідався був до невістки. Боберко саме привозив їм гроші – треба ж цим жінкам на щось жити. І от до невістки приїхав цей малий піжон на великій міцній машині, отже, не бідний. Цей дженджик оберемками возив його невістці подарунки, а жінки завжди на таке ласі. Та Боберкові хотілося наплювати на ті всі подарунки.
– І ось моя невістка задушила власне дитя, – Боберко знову хлипав, притиснувшись до Надьки. – До речі, той хлопчина був на твоєму дні народження. Він приходив із сусідкою.
– Гречка? – здивувалася Надька.
– Не знаю, як його звати. Приходив. Стояв у кутку, а ти з ним безбожно фліртувала. Ох, ненавиджу…
Надька раптом відчула, як у неї мліють ноги, бо червоні пантофлі, що їх подарував Гречка як подяку за неправдиве свідчення, печуть ступні, наче в них накидали жару. А Зеник фотографує далі. Він клацає і клацає – хризантеми на столі, позаду – відкрите навстіж вікно, у яке зазирає вже майже гола кленова гілка, а за нею – голубе прозоре небо. Ця осінь здається погідною і тихою…
…Ніна сиділа, опустивши плечі, знеможена, розбита, у чомусь темному, і покірно чекала на «швидку». Їй викликали психіатра. Вона не могла прийти до тями, спершу кричала, потім, коли вкололи заспокійливе, тихенько скавуліла, як побита собачка. Він приїхав під вечір – у нього саме хворіла бабуся, тому не міг раніше. Примчав, щоб урятувати її, та, побачивши цю жалюгідну істоту, худеньку, темну, змарнілу, безтямну, то засумнівався, чи йому це треба.
«Рівня? – дивувався він. – Як я тільки міг подумати, що ця істота мені рівня? Слабка іграшка в руках долі, от вона хто».
Хіба можна врятувати людину, яка сама себе не хоче рятувати? У іншому кутку сиділа її свекруха. Час до часу поривалася накинутися на невістку і навіть зривалась із місця, вигукуючи – «Сука ти така», але її ловив міліціонер і садовив назад, у куток. Дитини вже не було – тіло забрали на медичну експертизу.
Він спробував із Ніною поговорити – присів навпочіпки, взяв її холодні руки в свої долоні, став помалесеньку розтирати і шепотіти:
– Ти мусиш отямитися, квіточко, прийти до себе… Тебе ніхто не зможе врятувати, якщо ти сама себе не врятуєш. Розумієш? Тому ти мусиш отямитися, а я спробую чимось допомогти. Знайду адвоката, повернемо справу так, що дитина сама задушилася. Розумієш?
– Ууу, – тихесенько скавуліла вона, дивлячись погаслим поглядом перед себе, – ууу…
– Квіточко моя, я тебе не впізнаю… Де та дівчина, яка так ненаситно любила життя? Де? Отямся, сонечко, – він стиснув їй руки так сильно, що вона заскавуліла голосніше. Але не отямилася.