Удома вона лізе у ванну, ароматизовану трояндовою олією, – заспокоїтись. Але спогад про ту усмішку не дає спокою – болить їй у суглобах після гарячої ванни, болить у серці, тому вона крапає на цукор корвалол, тремтячими пальцями підносить ложку до рота, і ложка цокає їй по зубах. Засинає, і та усмішка сниться їй на морді дідової кішки Мухи, яка залетіла у вікно, розпустивши пишний павичевий хвіст…
Вранці запарює каву і на коричнево-оксамитовому плесі ще не осілої гущі бачить усмішку свого колишнього чоловіка, яку одного разу зруйнувала – на снігу.
А сьогодні на снігу Зеник фотографує Анку. Анка відбивається, бо поспішає на роботу. Надька теж іде на роботу. Вони обидві – обурені, їхні очі наповнені млою нещодавно перерваного сну, Надька махає рукою, Анка затуляє обличчя, а Зеник – знай собі клацає. «Хлопчисько, – думає Надька, – нехай собі побавиться новою іграшкою».
…Що це за мана – ця жінка з безбарвними зеленавими очима… Що за відьма – її теплий вигин плечей – Господи! – її профіль, трохи, як у мавпи, а трохи, наче вирізьблений із жовтого каменю… Її повислі безживно тонкі руки і ледь заширокі плечі… Що це за жінка, чому йому, сильному, розумному, багатому хлопцеві, що міг би вибирати – а таки міг би! – ніхто не милий, крім цієї божевільної, що так безглуздо опинилася за ґратами і тепер їде лікуватися у психіатрію? Чому нічиї плечі не мають такої теплої гнучкої лінії? Чому нічиє волосся так не вабить? Чому він не може забути той мертвий, глухий до всього погляд – на прощання…
Він вирішив зняти вроки. Його бабуся, та, що по мамі, запропонувала вдвох поїхати до якоїсь шептухи. Бо йому таки наврочено, інакше чому він не може про неї забути – навіть уві сні? Чому вона йому сниться? Усі ж бачать – і не красуня, і не така вже й розумна, таке собі, жінка та й жінка, бідна божевільна вдова.
– Точно закопала твою фотографію десь на цвинтарі на могилі жінки, яка мала те саме ім’я, що й вона, і тепер ти гинеш, – впевнено пояснила бабуся. Вона на магії зуби з’їла. – Живе в Білорусії чарівниця, усім ворожкам ворожка. Поїдеш – вона тебе відшепче.
Не годиться дорослому сучасному хлопцеві до ворожок їздити, але що ж… Поїхали. Наснилося йому напередодні – вікно, навстіж відчинене в літо, за вікном – білі гортензії, вона стоїть гола, сині жилки розносять її тілом кров, наступає йому холодними пальцями на пальці, але дивиться десь у далечінь – чиста тобі відьма. Жилки сині снують тілом, краплі роси – на грудях, гусяча шкіра під росою пахне життям, що за жінка, думає він, кінчиком її волосся малюючи вигин шиї, аж раптом дивиться – перед ним не жінка, а дитина, руда…
Вроки…
У Білорусії випав сніг. Бабка оселилась у забитому селі, але машин під її воротами – не проїхати. Зупинилися просто в калюжі з-під талого снігу. Бабуся побігла записуватися, Він тупцяв на дорозі – такий увесь респектабельний, модний, наче випадково тут опинився, заблукав… Біля нього – ще декілька чоловіків – респектабельних, модних, які відчайдушно вдавали, що теж тут випадково, адже вони ні у що таке не вірять. Бо ж не годиться дорослому солідному чоловікові до шептухи.
Таки довелось іти – бабуся тягне під лікоть, переказує, що сказала їй шептуха:
– То все вроки. Розбила яйце – а в ньому камінчик чорний, каже – бачиш, вроки, бо якби не було камінчика, чиста твоя дитина. А так – тільки вона може допомогти, тільки їй це під силу – бо такі сильні вроки, що так просто їх і не знімеш…
Прийшов, сів на веранді, обвішаній часником, бабка в хаті приймає. Вийшла. Приємна така бабуся, заусміхалася, пасмо волосся підпалила, руками поводила, каже:
– За додаткову плату – амулет виготовлю, треба лише крові краплю, волосся і ніготь.
Повернулися пізно вночі – саме почалася перша того року завірюха. Плутали дороги, довелося об’їжджати великими трасами, щоб не заблукати. Сніг мете, аж повітря густе від вологи, слизько їхати. Він хотів спати, бабуся бурчала:
– Тобі що, краплі крові шкода і нігтя? Був би амулет у тебе – з амулетом нічого не страшно, нічогісінько… Так не робиться, як оце ти робиш. Приїхав, людина тебе прийняла, допомогти хотіла, а тобі нігтя шкода, – бабуся хотіла була сердито сплюнути, та покрутивши головою, зрозуміла, що нема куди, і проковтнула…
А коли заснув, першою в сон прийшла Ніна – теплий малиновий светр, міль дірку проїла, лінія плечей така зворушлива, що йому серце голосно закалатало, плете косу – пальчики тоненькі, поміж пальчики пасма блискучі, туди-сюди рухаються, пахне життям, така справжня, досяжна, на зап’ястках сині вени, кров по них тече, аж стугонить, шкіра пахуча, наелектризована, суха… Він підходить, кладе голову їй на коліна, її пальчики – вже у нього на голові, зазирає в очі… аж то не вона – дитина руда…