Бере троянду:
– Мені? – питає, ніби й так не ясно.
– Тобі, – відповідає Толічка.
Лисий, геть лисий, як макогін, думає Надька. Теплий, такий теплий, свій…
Не слухати, як дзвенить кришталь, як тягне жили Огінський, серце смокче – Огінський, як рветься душа – на шматки, на спогади, на відчай – Огінський… Не бачити, як піняться усмішки – ось вона, Надька, усміхнена, у польоті, легка, мов пір’ячко, молода… Ось вона підходить до нього впритул, щоб поправити краватку, її губи – червона кров, і смокче, смокче, смокче його нерви, його кров, його життя, висмоктує з нього всю силу – упирка, красуня, незрівнянна в усьому, чарівна, наївна… Нічого не вміє робити, жити не вміє, пекти не вміє, шити не вміє, а все, що вміє – писати документи і бути вродливою… «Невмійка», – шепоче їй ніжно, і вона зникає… Верона. Де тільки взялося це дурнувате ім’я? З яких глибин її дитячої трагедії воно виринуло, щоб зробити із його Надьки, із його ніжної кішечки хтиву самку, що – мій Боже! – обереги панчіх видно, як на долоні, у розпірці, а то не спідниця розпорена, то його серце розпорене… І не забуде він ніколи, що ніхто так і не навчився бути ніжнішим за неї, навіть Марічка. Коли скинути увесь войовничий обладунок, коли витерти їй губи, то під помадою – тепла волога лілія рота, білі зуби, солодкий запах… ніхто так не вміє перевтілюватися. І захищатися. З яких глибин її травматичного дитинства виринула ця звичка – моментально захищатися? Бо інші думали – залицялася, та ж ні – захищалася, ішла в бій – червоною помадою, розпірками, туфлями на високих підборах, йшла на війну – запашна, груди – мечі, біла пудра, червоні губи, забрало усмішки, щит легковажності… Він знав, що то самозахист – щоб не образили, щоб не покинули, щоб не витерли об неї ноги. Моментально, так, наче й не існувало його лілії, його Надьки, наче і не спадав із неї тонкий нейлон, наче і не змивала пудри і помади – моментально в позу, жінка, якої не візьмеш голіруч, кусається…
Він думав – повернеться, він думав – прийде сама… Він думав – ця жінка знає, що робить, і якщо вона пішла, то пішла… Він думав – якби хотіла, щоб знайшов, то сказала б, написала б, подзвонила б – знайди…
Повернувся в темне помешкання наступного вечора після її від’їзду – вирішив, що вже достатньо її покарав. Побачив висунуті шухляди, відчинену шафу, розкидані шкарпетки – свої… Надьки не було.
Марічка – дуже хороша жінка, тримала свою руку в нього на пульсі, зазирала в очі, годувала.
– Нащо вона тобі, любий, нащо, якщо маєш мене? Обігрію, втішу, пригорну. Вона ж – гадюка, стерво невдячне, а я ж – поглянь-но лише, ні з ким ніколи, тільки з тобою… У нас вдома буде затишок і любов.
Марічка його втішала – коли приходив додому, занурювався в теплу ванну і нарікав – який же він нездара, нічого в нього не виходить, ні до чого не придатний… Вона пригортала його до свого м’якого живота, гладила по голові – тістечка печуться, вареники ось-ось готові будуть… І не міг він їй сказати – мила, ти маєш одну суттєву ваду, ти – не Надька. Не міг. І піти не міг – наче в павутині застряг – мій же ти бідолашний, мій же ти маленький… Він і справді наче на маленького хлопчика перетворився. І тулився до її грудей, як маленький хлопчик до матусі. І більше не був ні на що здатний. Із керівника відділу став простим інженером із недоробленими проектами, потертими ліктями на піджаку і борщем у банці на обід.
Із Надькою був не такий. Із Надькою був півнем, спроможним на що завгодно. Вона не співчувала, не тулила, не сюсюкала, де треба – допомагала, але ніколи не співчувала. Мабуть, і не знала, що таке співчуття. І не плакала.
Марічка плакала. І ображалася. Затримається після роботи – вона плаче.
– Ти мене образив, дуже образив. Мусиш вибачитися.
І доводилося випрошувати в неї пробачення. Випрошував і ще глибше застрягав у павутинні цієї доброї-предоброї жінки.
А потім вона померла – рак. Доглядав, потім поховав і поїхав шукати Надьку.
Стільки років минуло, яка вона тепер? Чи така ж зухвала, чи така ж уперта, чи так ніколи у житті й не заплакала?
І тепер вона стояла перед ним, а він не знав, що сказати. Слова вивітрилися з його голови, усі до одного.
Надька взяла його під руку – теж мовчить. Так мовчки і добрели до якоїсь забігайлівки, сіли за столик. Кухня ще не працювала у такий ранній час, холодно, тому сиділи вдягнені…