– Я тебе завжди, знаєш…
Виймає з портфеля томик Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Надька бере в руки, крутить, намагається щось пригадати і не може. Знає тільки – щось страшне, щось дуже страшне ховає ця палітурка. Була в неї колись стара книжка польською мовою, з польської школи. Колись давно. Дивиться на нього прозорими сірими очима, в яких стільки сліз, що годі їх і виплакати, то й не плаче.
Толічка втупився в гусячі лапки – стадо гусей промчалося під її очима, навколо рота усмішки прорили траншеї. Пахне глибоко, гостро, насичено – вік додав їй глибини, вродлива така, що серце завмирає, але інакше, ніж колись.
– Вероно, пам’ятаєш? Ти привезла з собою стару польську книжку Шекспіра і в усіх питала, чи Кемерово – то Верона. Пам’ятаєш?
Надька дивиться зосереджено то на книжку, то на Толічку. Про Верону вона пам’ятає.
А він думає, чому ж вона не забрала його від Марічки? Чому не повернулася? Чому віддала його просто так, без бою. Без сліз… Чому боролася за прихильність усіх, навіть цього старого доктора Бау, а за нього не поборолася.
– Я іноді мріяв, щоб ти стала потворною, щоб захворіла на віспу, може, тоді ти була б лише моєю…
– Не вигадуй, – презирливо кривить губи Надька. – Моє обличчя – мій шанс на щастя. У нас це… дитина могла бути…
– Як? – стрепенувся.
– Викидень…
– Ясно, – розглядає її обличчя. – Ти не змінилася.
Надька дивиться на дорогу за вікном. «Слизька, – думає, – дорога. І розмова якась слизька. Весь час із рук вислизає, наче жива рибина. Не втримаєш». Вона думала, що коли він прийде, говоритиме безперервно, а сама мовчить, бо про що йому казати? Пізненько він з’явився.
– Я чекала… – каже Надька.
– Я прийшов…
Ось і поговорили. Запахло кавою. Надька раптом заквапилася – їй терміново треба на роботу. Поспішає. Вихилила гаряче горня розчинної кави на одному подиху – тут заварної не подають. Попекла піднебіння, подумала, що у неї в холодильнику мандарин повно, а вона тепер кислого їсти не зможе. Схопила троянду і побігла – зловив на льоту її холодну руку без рукавички, вдихнув запах долоні, видихнув поцілунок, просто в жменю, рука затремтіла – чи йому лише здалося?
– Ще побачимося.
Надька зникла – зловив її силует за вікном, обійняв своє обличчя руками – не хотів казати, що знайшов її перед смертю – йому вже недовго… Забув про це сказати. Просто забув. А може, й не хотів, бо боявся, що скривить презирливо губи, зневажливо хмикне і запитає – така незбагненна за забралом усмішки:
– Як був здоровий, то покинув, а як помирати, то до моєї цицьки?
А Надька йшла на роботу і не розуміла своїх емоцій. Отже, Толічка її любив. І Гречка. І вона знову має двох півнів, які, можливо, за неї поб’ються. Уже оговтавшись, не може стримати усмішки – отже, знову два півні!
На роботі – постсвяткова вечірка. Фотографуються. Надька всміхається в об’єктив на всі зуби. Усмішка рветься з її рота потоком щастя.
Увечері розгортає книжку – Шекспір. Ромео, навіщо ти Ромео… Щось далеке і моторошне, щось таке, що хотілося б забути. Щось із потойбіччя…
Колись давно, коли люди любили воювати, коли чоловіки вбивали, щоб довести собі й іншим, що їхні ідеї найправильніші, коли вона ходила в польську школу і до них увірвалися зі зброєю прибічники якоїсь ідеї, уже й не пам’ятає якої, вона саме читала – Ромео, навіщо ти Ромео… Увірвалися до них у школу – сильні, брудні, з гострим запахом поту, з темним запахом смерті, і взялися всіх стріляти – щоб визволити від когось… коли Джульєтта чекала на Ромео у Вероні, у цьому чарівному місті спокус, дуелей і пристрастей, увірвалися до них чоловіки, брутальні, дикі, потворні й звабливі у своїй дикості, із запахом смерті. Вона пригадала той запах, гострий, різкий, холодний, він проникав їй у всі шпарки – на неї впало тіло товариша її дитинства Мар’янека, сина вчительки польської мови, і його запах розривав їй носа. Тоді вона вперше відчула цей твердий, холодний, солодкавий запах, який згодом став у її житті таким природнім і нормальним, що всіх людей вона вже поділяла на живих і на мертвих. Два види людей, які її оточували. Але тоді, коли вона пізнала цей запах уперше, то не витримала і голосно розревілась. І її почули. Якби вона промовчала, не розплакалася, то, може б, і не почули, а так – Ромео, навіщо ти Ромео – на неї дивилося знаряддя смерті, а вона дивилася на сильного великого чоловіка, відразливого і прекрасного у своїй всемогутності, у здатності вирішувати, кому в цьому світі жити, а кому – ні…
І тоді хтось інший гукнув – яка гарна дівчинка, не займай, підросте – повернемося, коханкою буде… Завбачливий який. Гарна дівчинка – підійшов ближче, щоб роздивитися. Провів пальцем по волоссю, по бровах, торкнувся до кінчика носа – красива. Дуже красива дівчинка.