– Доки ти, маленька, така гарна, доти й житимеш.
О, Ромео, навіщо ти Ромео… – читала, зціпивши зуби, Надька біля мертвого Мар’янека. Не плакала, щоб більше ніколи знаряддя вбивства не дивилося їй у вічі. Бо її ніхто не захищатиме.
Потім, уже в радянській вечірній школі, вона дізналася, що ніхто її тоді не захистив, бо всі чоловіки боролися за мир. Виявляється, це була велика війна за мир.
…Коли він приїхав удруге, шептуха була вже не така привітна. Її таки добряче дратували ці люди, які спершу докладали неймовірних зусиль, щоб зруйнувати своє життя, не вміли тримати на припоні ротів, ширінок і таємниць, а потім вирішували, що їм пороблено, і сунули до неї зі своїми бідами, вроками, ляльками вуду, зрадами – хай зцілює. Вона думала, що от збудує синові хату, а далі пішли вони всі…
– Амулета шукаєш? Краще сліди за собою замети, – мовила, хитро підморгуючи молодикові, який чомусь вирішив, що йому пороблено.
Щось у ньому було темне, непропорційне, фанатичне. І видався їй занадто гордим. Поводився так, наче вона його покоївка. Гроші на стіл кинув, чай із зілля погидував пити. А по амулети їздить. Совість, мабуть, малого замучила.
Він потім усю дорогу додому думав, що ж ця шептуха мала на думці? Сліди? Був один слід, один-однісінький. Але той слід навіть не знає, що він слід.
Амулет дала, та він знову не допоміг. Їде, а сам ні про що не може думати, крім рідкісних, таких коштовних усмішок, які йому іноді вдавалося розкрити на Ніниному обличчі – як мушлю з перлиною. Про її тіло, легке і невинно чарівливе, немов у дикої тваринки. Її випадкові дотики – м’які і пружні, мов у кицьки, – доводили до відчаю, йому до болю хотілося зловити на льоту пальці, недоглянуті, з нерівно підстриженими нігтями, і стиснути їх своїми. Пальці були худі, сухенькі, зі шкірою, яка щільно прилягала до суглобів і вкривалася поздовжніми тріщинками на пучках – від прання.
Іноді Ніна йому переповідала все, що робила за день. Його розчулювали ці розповіді. Він думав – у неї голос яблучний, свіжий, хрумкий, соковитий. Ловив її губи на півслові, і вони ще якийсь час договорювали в його роті, а коли відпускав, вона міцно стискала їх в якусь випадкову усмішку, щоб не заплакати від щастя.
Вона часом забувала вищипувати брови, і вони щільно зросталися на переніссі, тоді, навіть усміхаючись, вона нагадувала сердите щеня. Коли він загортав їй волосся назад, то бачив великі білі вуха і дуже-дуже білі вилиці. Вона заплющувалася, чорні потічки вій спадали на щоки, іноді сідала біля його ніг, клала голову йому на коліна і замовкала.
Йому здавалося, що це кохання прослизнуло, наче глист у його організм, і тепер пожирає зсередини. Він страждав, бо розумів – ніколи не зможе такий перспективний хлопець, як він, бути цілком щасливий із цією селючкою. І водночас вона була єдина, з ким він таки почувався щасливим. Йому бракувало простору для планів та мрій, проте ця свавільна непередбачувана відьма – любов, цей підшкірний диявол, потребував торкатися до Ніниних білих вилиць і пожадливо їсти надкушене нею яблуко, і цілувати її шарф, що пахнув кремом і кров’ю, яка іноді текла в неї з носа, і світлим пухом волосся, що тоненькою зворушливою ниточкою приклеїлося до наелектризованої вовни.
Амулет не допомагав.
– І чого це він не допомагає? – дивувалася бабуся. – Може, ти щось не так зробив? Але знаєш, у Житомирській області, недалеко від Чорнобиля, живе якась спадкова віщунка. Їдьмо, може, вона допоможе. Бо чари, як бачиш, сильні, у твоєї відьми…
Заплакана Верона
Через хвилину Гречка питиме в неї чай. Боже, у неї знову двоє півників. Як у найкращі часи. Вона досі гарна, а врода захистить. Врода – запорука безпеки. Врода захистить від наклепів Ганни Василівни в ЖЕК. Надька прийде, опустить очі: «Ви ж мене знаєте, я законослухняна поважна жінка». А потім різко зведе очі, по вінця наповнені слізьми, які ніколи не витікають зі слізниць, – от і все. Діло зроблено. Коли вона прихворіє, її прийме особисто головний лікар, а не пошле до юної недосвідченої практикантки. І вилікує. Їй хлопці поступатимуться місцем в автобусі, а не сидітимуть, байдуже спльовуючи собі між широко розставлених ніг соняшникове лушпиння.
У Надьки було повнісінько мрій. На антресолях лежало чимало вирізок зі старих газет із кулінарними рецептами. У передпокої стояла купа капців усіх розмірів для гостей. Надька готувала багато їжі, а потім годувала бездомних котів і собак, доки місцеві гицлі не встигали їх виловити. Вона скликала котів біля смітника, вихопившись із хати з напіввідкритими грудьми і оголеними почуттями самотньої жінки, в якої відібрано єдине, за що вона могла себе любити.