Гречка лежав підім’ятий на килимі, зверху на ньому – лисий старий Толічка. «Півні, справжнісінькі півні», – думала Надька. Біля ліжка – розпанахана коробка цукерок. Оранжеве сонце проривалося крізь білі фіранки і лягало на килим – оранжевий з осінніми листочками. Надька скрутилася серед подушок і здивувалася – що це за вода на моєму обличчі розмиває пудру? Що за неподобство? Але клубок, що зазвичай збирався в горлі, коли їй було важко, раптом став розсмоктуватися. Зазвичай вона той клубок ковтала і заливалася дзвінким сміхом або азартно вибухала фліртом, або підходила до якогось чоловіка впритул і підводила на нього великі сірі втомлені очі. Іноді допомагало. Але тут він, наче сам собою, почав розсмоктуватися. «Це я що, на Ніагарський водоспад перетворююся?» – думала Надька, але їй уже було все одно. Накрилася ковдрою і солодко схлипувала в подушку. Солодко-солодко. Толічка про все подбає, а вона тим часом поспить.
За неї вперше билися півні.
Тим часом Ганна Василівна почула, що в Надьки хтось вовтузиться, і їй аж на душі потеплішало. Нарешті ця баба себе скомпрометувала. Ганна Василівна у капцях і халатику, тихесенько, мов кішечка, підійшла до її дверей, побачила, що вони відчинені, почула гуркіт меблів – щось у Надьчиній хаті падало – і радісно побігла дзвонити в міліцію. Аякже, вона, законослухняна громадянка, просто мусить подбати про спокій у своєму під’їзді. Просто мусить.
Щоб злочинці не повтікали, вона принесла табуреточку і вмостилася біля дверей сторожувати, ще й спиною їх підперла. «Оце так, – думала Ганна Василівна, – оце мені пощастило! Оце я знаю діло! Це тобі не якась пральна машина гуде, а справжнісінька бійка. І де? У Надьки Шистачихи, цієї зверхньої перестарілої кокетки з розмальованим ротом, яку підозрюють у відьомстві. Теж мені, відьма, – зневажливо думала Ганна Василівна, – єдина, варта уваги відьма в цьому під’їзді, – я».
Міліції не було і не було. Вона вже й ногами ритм по підлозі відбивала, і прочитала подумки заклинання від снігової бурі, й нігті почистила, і навіть притулилася до дверей, щоб задрімати. Нарешті приїхав єдиний дільничний міліціонер – побутові бійки на більше не заслуговують.
– Показуйте, – кинув Ганні Василівні ще зі сходів. Він її добре знав – за життя не на одну пральну машину скаргу написала.
– Тут, – схвильовано прошепотіла, відставивши табуреточку від дверей.
Він увійшов, а Ганна Василівна заховалася – щоб не знали, що це вона міліцію викликала. Чула, комусь заламують руки, лайка, крик, суперечка. Отже, двоє чоловіків. Так їй і треба, цій Надьці, нема чого по двоє до себе водити. Лише одним оком вирішила зазирнути, щоб побачити, що ж там коїться. І заніміла. Її онукові надівали наручники.
– Що тут таке? – вбігла стурбовано. – Ви все неправильно зрозуміли. Його сюди заманили, щоб побити. А сам він мухи не скривдить!
– Мухи, може, й ні, а мене мало не задушив, – мовив підтоптаний незнайомець, підводячись із підлоги.
В одній руці він тримав хутряну шапку, в іншій – хутряне вухо від шапки. По кімнаті валялися перекинуті крісла, шоколадні цукерки, Гречка стояв розкошланий, червоний, задиханий.
– Він Надію Павлівну душив, коли я увійшов у квартиру, – пояснював дільничному старий.
– Та що ви брешете, не міг він Надію Павлівну душити, – верескнула Ганна Василівна. – Вона спокійнісінько собі спить. Стягнула з Надьки ковдру, а та й справді спала серед подушок, і жоден крик їй не заважав.
– Може, вона зомліла, – припустив незнайомець.
Дільничний мацає Надьчин пульс.
– Спить. То що з вами робити? – запитує в Гречки.
Звісно ж, Гречку відпустили. Пообіцяв більше не бешкетувати в чужих квартирах, був тверезий, як скельце, ну і зрештою – він же з сім’ї тих самих Гречок, яких усе місто знає.
– Бабусю, ти нащо міліцію викликала?! – шипів на бабусю Гречка, червоний, як ошпарений рак, коли вони виходили з квартири.
А старий тільки віддихувався, пересів із підлоги на диван і стягував із себе пальто.
– Ви не на її смак, – злісно вичавила Ганна Василівна. – Надька молоденьке м’ясце любить. Як він, – махнула рукою на відчинені двері квартири. Вийшла, взяла табуреточку з-за дверей та й пішла собі.
Відтоді Надька плакала. Сльози наче назбиралися в цистерну і тепер лилися та й лилися. Через кожну дрібничку. Сфотографував, як завжди, Зеник. Пили вони якось чай, і вона помалесеньку танула, як морозиво, великими прозорими краплями. Він не стримався, сфотографував – із білим горнятком у руці, з білими перлами на шиї, сидить собі чорнява жінка, обличчя рівненьке, не викривлене плачем, а з очей стікають величезні краплини.