…Він лише спробував позамітати за собою сліди. А тепер ця жінка становить справжню загрозу. І старий. Він із ненавистю продирався крізь хурделицю, що холодними хвилями шмагала його обличчя. Треба з цим щось робити. Хто його зурочив? Хто своєю заздрістю зіпсував йому життя? Він був успішний гарний хлопець – і от… Що з ним сталося? Як опиниться завтра за ґратами, хто його врятує? Бабуся? Не годиться хлопцеві його віку вірити в усіляку бісовщину, але що ж це все, як не бісовщина?
Йшов уперед люто, швидко. Машину забере завтра – як її з тих кучугур відкопати? Зате є нагода пройтися пішки і думати. Насамперед треба їхати до віщунки. Може, вона побачить щось таке, чого не побачила цілителька?
Наступного ранку Гречка їхав порожнім, глухим, без жодних ознак життя селом. Хати стояли присипані снігом, дорога така, що боявся – от-от заглухне мотор і його з’їдять вовки. Бо ж, мабуть, вовків тут повнісінько. Нарешті побачив, що біля однієї з хат якась маленька постать – порошинка, подумав, комашка – відкидає сніг. Зупинив машину. Вийшов – холодно, волого, сніжно. Пішов у двір.
Спершу, опинившись на темному подвір’ї під соснами, у куточку помітив її. Стояла між занедбаних аґрусових кущів, тендітних стовбурців чорної горобини та велетенської, як дуб, голої груші з замерзлими грушками на верхівці. Стояла – рука в бік – його мила вдова, його Ніна. Жінка його снів. Зухвало на нього дивилася.
«Вона, – аж у серці йому замлоїло, – що тут робить? От же ж відьма».
Стояла, аж їй рота усмішкою звело. Гречці мороз побіг по спині, так моторошно стало.
– Ти… Що ти тут робиш?
Підходив до жінки ближче – губи сині, очі чорні… Що за мана?
– Ти як тут опинилася? Вже вилікувалася?
Мовчить. Сміється. А як це її очі з зеленавих на чорні перетворилися? Постояла-постояла, і мовчки взялася далі сніг відкидати. Аж тут Гречка дивиться, а перед ним – геть незнайома жінка. Інша. Привиділося.
Позадкував до машини – відьма ця жінка, треба втікати.
– Ти куди це, півнику, побіг? – гукнула йому вслід. – Я з тобою ще не поговорила. Стій!
Зупинився – руки зібгані в кулаки, готовий захищатися. Боїться озирнутися і побачити Ніну.
– Я поспішаю, – каже.
– Твій слід тебе тримає, твій слід…
Обернувся. Стоїть перед ним жіночка середнього віку, у теплому пальті з хутряним коміром, у хустці. Обперлася на лопату і дивиться на нього, а очі жовто-чорні, й хотів би відвести погляд – не може. Брови у неї – від чола до повіки – світлі й короткі, наче два поля перегнилої за зиму стерні, два поля на широкому виразному обличчі, яке могли б малювати художники.
– Аби ж то я поїхала до міста та й познайомилась із художником, – відповідає на його думки. – Але я ніколи не вибиралася в місто. Найдалі, куди доводилось їздити – на сусідський хутір, за п’ять кілометрів від села – на весілля. Давно, ще до вибуху.
Вона спершу видалася Гречці негарною, навіть потворною, так виразно і чітко, аж дух йому перехопило. Він не міг відвести погляду від цих широчезних брів і жовтих, як соснова смола, очей під ними. Бо з чорних вони стали жовтісінькі, мов у кішки. А потім його погляд з’їхав трохи вниз, на широкий сумний ніс, такий плаский, що Гречці здалося – її ніздрі виросли просто на обличчі, і він не розумів, що за істота опиналася перед ним у затінку свого широкого подвір’я, темного і загадкового. Але потім раптом побачив її губи – найніжніші губи, які коли-небудь довелося йому бачити. Таких делікатних, сумних і водночас трохи розхилених до усмішки та примхливо насуплених, наче до поцілунку.
Її котяче личко було обмотане хусткою з пожованими кінчиками, бо вона любила жувати кінчики хустки чи соломинку, або ж зламувала гілочку чи листочок і – жувала.
– Ти знати щось хотів чи як? – запитує жінка.
– А хіба ви щось знаєте? Чого ж я не бачу машин коло подвір’я, людей, які прийшли до вас про себе взнати?
– Значить, нічого я не знаю, – якось так жалюгідно усміхнулася до нього жінка і почала далі відкидати сніг.
– Хочу знати, хто мені життя зіпсував?
– І що ти з цією людиною зробиш, як дізнаєшся? Розчавиш машиною чи задушиш? Який вирок ти винесеш людині, що зіпсувала тобі життя? Смертний?