Нарешті приїхало таксі. І сідаючи в нього, вона думала – через годинку повернуся здоровою. Через годинку. Вони їхали нічним містом. Біля «Антуанетти» тримався за напівголу повію п’яний Боберко – повернення Надьчиного чоловіка його підкосило, і він вирішив брати від життя все, що зможе. Анка показала на нього пальцем:
– Дивіться, як бідолашненький за вами страждає.
– Хороша повія, – зі знанням справи зауважив Зеник.
– Яка я? Не сильно страшна? – поцікавилася Надька.
«Вона геть утратила форму, – подумав Толічка, – мабуть, їй справді дуже погано». І притиснув Надьку, скручену від болю в животі, до свого плеча.
Так вони відвезли її в лікарню. Усі думали – це наслідок застілля, гостро приправленого аджикою та пекучими соусами.
І справді, на ранок їй покращало. Але Надька почувалася такою розбитою, як тротуар під її будинком. Ледь піднявшись із ліжка і сяк-так пообідавши гречкою і ріденьким лікарняним чаєм, вона пішла на обстеження, розпочавши таким чином свій найважчий у житті період – період встановлення діагнозу. Це був час, коли вона з прихворілої на кілька днів жінки, яка, випивши кілька пакетиків проносного, знову стане гарною, енергійною і мріятиме про хрумку, добре пропечену шкірочку фаршированої яблуками курки, перетворилася на спітніле бабище з синьо-бузковою горою нутрощів, вилущених під час операції на поверхню з-під драглистої шкіри.
Надька почувалася вагітною. І дарма, що уявне дитя ніколи не стане людиною, і що замість смачної вітамінно-молочної суміші воно пожирає Надьку. Вона відчувала власну пухлину як дитя, їй навіть здавалось, якщо прикласти до грудей руку, то можна відчути, як ростуть довгими білими хвостиками метастази.
У її кишківнику росла пухлина. Перш ніж її видаляти, Надьці дали час подумати, адже ніхто не давав жодних гарантій на успіх.
Надька опинилася на роздоріжжі. Вона могла прийти додому, скласти в невеличку валізку кілька халатів, мило, рушник та нові світло-рожеві капці з білими пухнастими помпонами на носиках і повернутися в лікарню, щоб, можливо, більше ніколи з неї не вийти. А могла померти вдома, болісно і важко. Лікарі, розв’язуючи складну задачу людського організму, відвели їй на життя чотири місяці.
Одне вона знала напевне – Толічці біля неї більше не місце. Від таких болячок не гарнішають, а бачити, як він спершу навідуватиметься до неї з увічливості і з огидою цілуватиме в щічку, гарячково шукаючи приводу, щоб утекти, вона не хоче. А може, він просто зникне – ще раз, і більше ніколи не повернеться, бо стільки на світі чоловіків кидають своїх хворих дружин, навіть тих, яких завжди любили і поруч з якими прожили вік. То що вже казати про нього – нагулявся, постарів, повернувся і знову втече, варто їй стати немічною і нещасною.
Надька не могла дозволити одному чоловікові покинути її двічі. Тому коли у лікарню приїхав стурбований Толічка і почав випитувати про здоров’я, Надька байдуже окинула поглядом його постать, відвернулася, щоб не дивитися в очі, і мовила:
– Я цілком здорова. І знаєш що? Ти вже не той, що був колись. Вибач, любий, але я чекала чоловіка, а не старого діда. Побачилися, все з’ясували, поговорили – і годі. Повертайся додому.
– Але… – хотів було заперечити Толічка, та вона його перебила.
– Жодних «але». Хіба я винна, що час знищив мою любов? Тієї ночі – то була ностальгія за молодістю, за надіями… Тепер усе інакше. Якби ти тоді не пішов, у нас могла бути дитина. Ми були б щасливі. А тепер нам кінець.
Вона стояла біля свого лікарняного ліжка вже одягнена, перетягнута паском, плечі назад, груди випнуті, підтягнуті майже до шиї – холодна повсякденна Надька, обгороджена колючим дротом своєї пихи. Толічка топтався перед нею, мов школяр, якого підловили на забороненій любові до вчительки, дивився на неї – з болем? з надією? – своїми світлими вибляклими очима, пальцями механічно вивертав навспак свою стару хутряну шапку, вухо до якої Надька лише вчора йому дбайливо пришила. І Надьці так запекло в горлі через ту шапку, так їй гірко стало, коли згадала, як вона сиділа в м’якому кріслі, у білому сяйві зими, і пришивала до неї вухо, а Толічка тим часом мився у ванній, й дзвенів Огінський, серце рвав – Огінський, на старому Надьчиному програвачі, на пластинці…
Але Надька не звикла зважати – пече їй у горлі через чиюсь шапку чи не пече. Вона не дозволить покинути себе вдруге і крапка. Тому припудрила собі носа, вдягла шубку і вийшла з лікарні у білу снігову зиму, що пахла білою сніговою смертю. У найближчому кіоску купила листівку і на звороті написала Толічці короткого листа, якого він отримає після її смерті.