– Ти, синку, напав на жінку, яка просто вміла тебе правильно вкласти в ліжко і цим користувалася, – повчально казав батько.
«Судить усіх по собі», – думав Гречка.
Бо навіть на відстані він її любив. Невже родині так складно було зрозуміти, що їхня дитина здатна любити? Вони, такі поважні, доброчесні, толкові, навіть гадки не мали, що він може просто когось любити, без чарів, без вроків, безкорисливо. Але ще більше їх дивувало у цій ситуації те, що і його, самотнього повелителя іграшок, можуть любити. У це ніхто не вірив, кожен хотів відкрити якийсь дивовижний секрет, якусь страшну таємницю, якусь корисливу мету, яка стала причиною Ніниної прихильності до їхнього нащадка.
Після того, як її фотографія з’явилася в газеті, лаконічно підписана – «дітовбивця», усі в його родині винесли Ніні вирок – вона у тебе негарна. Не гарна.
– Та-а-ак, – багатозначно тягнув батько гуму, – красунею її точно не назвеш.
– А чи я тобі не казала, що то чари? Який притомний хлопець зможе таку полюбити? Та вона проти тебе – ніщо, – казала бабуся Ганна Василівна.
Тільки на Гречку цього разу висновки його сім’ї справляли зовсім протилежний уплив. Помалу він починав ненавидіти цю сім’ю.
Йому здалося, що знає, хто став причиною його нещасть, – ця велика, складна і не зовсім чистоплотна конструкція, яка зветься «шанована родина». Йому захотілося раптом збити з них пиху – аякже, «шанована»… Він їм іще покаже, він, іграшковий тиран Осип Гречка.
І захистить – від них? – Ніну. Єдину, кого він любив. Єдину жінку, яка дала любов йому. Яка була йому рівнею. Яка втішала, коли було боляче, заспокоювала, коли було страшно. Вона ж дала йому те, чого жодна Ганна Василівна і жоден батько не зможуть осягнути своїми «шанованими» мізками.
Гречка приходив до неї в лікарню, але Ніна відмовлялася з ним спілкуватися. Бліда, худа і холодна, як бурулька, вона мовчки і беземоційно терпіла його обійми.
Вона була в якійсь далекій заплутаній реальності, але почувалася цілком щасливою. Лікування пішло на користь – Ніна трохи погладшала, іноді навіть усміхалась, і її очі сяяли. Лікарня була розташована в старовинному магнатському замкові. Усе тут було обдерте, потворне. Потворні люди вештались алеями парку, кричали в простір потворні слова, говорили про потворні речі, а Ніна вигідно вирізнялася з-поміж них своєю чистою ніжною вродою, якої не міг замаскувати потворний лікарняний одяг. І нехай його тато скільки завгодно каже, що вона не красуня. Гречці вона здавалась найвродливішою у світі.
Він приїздив до неї на цілий день, і вони гуляли. Гречка дивився в її глибокі, як лісові озера, очі, що в них аж хотілося втопитися. Думав: «Моя рідна здивована рибка, моя мила зозулька». Після таких відвідин йому хотілося зробити щось хороше. Хоч він уважав, що відвідини – це вже щось хороше. Жоден інший хлопець із його суспільним становищем не відвідував би колишньої збожеволілої коханки. А він – відвідує.
Відвідував, аж поки одного разу йому сказали, що Ніна відмовляється до нього виходити з палати. Відмовляється, і все. Тоді він тиждень ходив сам не свій. Як це – відмовляється? Що значить – відмовляється? Замість вдячності, замість ніжності – відмовляється? Лютував. Кричав на батька і на мачуху. Виливав каву в раковину – пересолоджена. Виливав борщ – сама їж, дурна куховарко, твій борщ огидний. Гримав дверима так, аж розбив скло в дверях. І врешті – написав листа. Лист йому здався занадто примітивним, тому він попросив у мачухи – поетеса все-таки – переписати. Вийшло таке:
«Моя мила тепла мишко. Я так перед тобою завинив, що іноді ненавиджу тебе за це, ненавиджу за ті великі подушки щастя, якими ти обкладала мій заслуханий і задивлений у себе світ, якими наповнюєш моє життя, а я тупаю ногами і кричу – мало, мені треба оте і оте, для більшої вірогідності моєї власної історії, якої я не можу скласти. Не складається моя історія. Не будується. Нема ні яскравих персонажів, ні величних почуттів, лише чекання і тупання ногою – чому воно так?
А ти терпиш. Мій сірий метелику з красивою чистою усмішкою, в якій так багато всього – і сонячних зайчиків, і маленьких шпильок, якими проколюється моє серце в багатьох місцях, і коли в мене запитують, де я зробив собі пірсинг, відповідаю, що на серці, але не на тому м’язі, що качає кров, а на тому романтичному серці у вигляді чоловічої передміхурової залози, яким позначають любов.