Обличчя виглядало на п’ятдесят, якщо не придивлятися зблизька. Придивлятися до свого личка вона нікому не дозволяла і завжди ставала до світла спиною. І ніколи не акцентувала уваги на повіках, як це роблять старші жінки за допомогою косметики. Ні, Надька найважливішим елементом власного обличчя вважала свою усмішку. Вона досі мала цілком пристойні зуби, може, не такі білі, як раніше, але міцні, доглянуті і гарної форми. Тому усмішка була не протезно-біла, як це буває в жінок її віку, а молода. Тому Надька усміхалася.
Її груди досі пахли пристрастю. Блискуче, гладеньке, шовковисте волосся, зібране в кулачок на потилиці, яке вона іноді накручувала на бігуді і розпускала, було приємне на дотик, і коли Надька нахилялася до чийогось вуха, щоб про щось прошепотіти, волосся приємно лоскотало співрозмовникові щоку.
Їй би ще жити і жити. До неї повернувся чоловік, усе так вдало складалося. За що їй така хвороба?
Вона була як весняний вітерець, як неміцне домашнє вино – ароматна, доступна, без зайвого пафосу, дуже приємна. Їй би пожити хоч би трохи легко і безтурботно. Надьчине життя лише недавно наповнилося якимось особливим сенсом, а їй уже пора на той світ.
Це був важкий період для Надьки. Вона не могла стриножити свою розбурхану плоть і наказати тілові – будь здорове, живи. Якась неймовірна нудьга її охопила і не відпускала, і ця нудьга називалася – Толічка. Так довго вона його ненавиділа, так страшно вона його любила, так нестерпно було жити у світі, у якому не було вже ні найменшого шансу, жодної можливості побачити його кульгаву самотню постать, яка суне повільно вздовж вулиці і яку можна було б іще тоді наздогнати, і напоїти гарячим какао, і перепросити, і простити… А шансу не було, бо нащо йому хвора жінка?
Надька поїхала в монастир. І довго не поверталася додому. Бо там на неї чекали сумніви і пристрасті. Добру частину свого життя вона провела у сплячці, намагаючись забути свого колишнього чоловіка. А коли прокинулась, життя з подвійною порцією страждань і бажань чекало на неї. Тут, у спокої чорних суконь, у сутінках довгих алей і альтанок, в яких сиділи мовчазні черниці і перебирали чотки, Надька заспокоювалась і ні про що не думала. Білий сніг і чорні черниці – цей мінімалізм її заколисував. Тільки не було часу заколисуватися. Треба було вирішувати. «Мабуть, він скучив», – думала вона про Толічку. Хтозна. Може, йому бракувало прохолоди її голосу і квіткового запаху її волосся, і відчуття, що життя має сенс. А може, заспокоєно повернувся додому, з відчуттям виконаного обов’язку.
Врешті вона вирішила ризикнути. Зібрала речі, дала Анці ключі від квартири – щоб квіти поливала, і пішла в лікарню.
Ще не відійшовши цілком після операції, Надька вирішила їхати додому – ще не затяглися шви, ще не вилікувалася, ще не загоїлася рана… З їжі вона могла проковтнути тільки сире яйце, але заповзялася – додому. Їй чомусь здалося, що варто опинитися на своєму ліжку, добре виспатися, поїсти домашньої їжі, й вона оговтається.
Але не оговталася. Двічі на день приходила медсестра обробляти рану. Надька пластом лежала в своєму ліжку, температура не спадала, їсти не могла, але це все квіточки, порівняно з найгіршим – вона попросила у медсестри дзеркало. І медсестра дала. І тоді Надька зірвалася на ноги, кров і кал текли по її животу, розкрита рана пекла, було так боляче, що вона гепнулася з усієї сили назад у ліжко, і медичка обурено сказала:
– Ви так ніколи не вилікуєтеся.
А Надька не знала, що їй дужче пече – біль чи усвідомлення, що вона вже не вродлива.
Як так сталося? Місяць хвороби, і все?
Боберко знав точно – він Надьку любить. А вона захворіла. А якщо він її любить і вона хвора, то треба навідати. Хоча після тієї важкої трагедії, яку він пережив із сином, йому було не до Надьки. Він спивався, гуляв із хвойдами – йому хотілося якнайповніше відчувати життя, забувши про все решту.
Серед його друзів з’явилася жінка, дуже схожа на Надьку. Вона працювала продавщицею, була трохи старша за нього, і він уважав, що це «пікантно». Звалася Танічкою Ваваліною.
Людей поділяють на дві категорії – ті, які ще чогось чекають від життя, і ті, які пригадують усе прекрасне. Танічка Ваваліна ще чогось від життя чекала. Вона сама не знала, як це вдалося, але до шістдесяти років вона дожила Танічкою Ваваліною, не перетворившись ні на Тетяну Петрівну, ні на пані Ваваліну, ні на бабусю Тетяну. Залишилася Танічкою, яка хіхікає в кулак, кокетливо закочує очі від здивування, потайки вночі пише довгі сумні вірші про втрачені надії, хоча сама і досі надії не втрачає.