Її вірші колись друкували в жіночих журналах, і вона, як справжня леді, подавала руку долонею вниз, натякаючи, що ту руку варто було б поцілувати. Щоправда, місцеве хамовите чоловіцтво не сприймало вишуканості Таніччиного жесту і мало хто прикладався до її старої сухої руки з червоним манікюром, аби чмокнути пергаментну шкіру, напарфумовану тим особливим різновидом духів, які здатні збуджувати найнеймовірніші мрії та штовхати до шалених вчинків.
Парфуми Танічка Ваваліна вміла вибирати чудово. Що-що, а це був її козир. Коли Танічка опинялась у парфумерному магазині і вдавала з себе дружину депутата, то з продавщиць стікало сім потів, бо поки вона не перенюхає всіх можливих варіантів, доти нічого не купить. Елегантно схиляючись над смужечками ароматизованого паперу, вона командувала:
– Кави. Заслабкий запах, поновити. Кави. Покажіть пляшечку.
Танічка Ваваліна, стоячи під прицілом обурення і пошматованого терпіння продавщиць, жувала задумано губами, розглядала полиці й дозволяла роздивлятися себе. А там було на що подивитися. Яскраво червоне волосся спускалося до лопаток довгими підкрученими кетягами, а далі густо чорнішало. Пронизливий погляд світлих очей вдало відтінювали сині тіні, й Боберко потроху почав її відвідувати – гвоздики, цукерки, коньяк… Боберко потроху почав нюхати зблизька так важко підібрані парфуми і поволі від них чадіти. Але найважливіше, що мала Танічка Ваваліна й чого не було в Надьки, – це обіцянка…
Але ж Надьку він любив. Наприкінці лютого її привезли додому після лікарні. Зеник на роботі сказав Боберкові – вдома вже Надія Павлівна, йди провідай. Навіть передав, що чекає вона Боберка, а не так часто вона когось чекає, щоб ігнорувати це чекання.
Йому дуже не хотілося йти – не любив хворих. Любив здорових, сповнених життя людей, і її любив – за ті іскри, які вона випромінювала, така гаряча і справжня Надька. Така галаслива сміхотуха, вродливиця, мисливиця на чоловічі серця.
Але треба, то треба. Боберко купив кілька грейпфрутів, банку гранатового соку і зателефонував їй, щоб попередити про свій прихід.
Надька насилу звелась на опухлі жовті і потріскані ноги, накинула халат і, тримаючись за стінку, пошкандибала запарювати для Боберка каву. Вона соромилася себе і своєї болячки, соромилася говорити, бо безсилий язик плутався між зубами, як п’яниця на темній дорозі. Але Надька знала, що треба вдавати з себе гарну та сильну, як робила це протягом життя. Тому випростала спину і усміхалася тонкими та порепаними від хвороби губами, прикриваючи пожовклі зуби.
– Ходімо на кухню, – запропонувала, і, йдучи попереду, силкувалася не згинатись, не горбитися, щоб не розпізнав її хвороби, яка весь час намагалася скрутити її в клубок.
Колись Надька грала в провінційному сибірському театрі другорядні ролі. До акторства вона не мала хисту. Але в житті вміла пересилити себе в найважчий момент і зіграти так блискуче, що лише найближчі люди здатні були розпізнати фальш – за тим, як тремтить підборіддя при кожній усмішці, як жорстоко впинаються нігті у долоні, щоб пересилити біль і до останнього рівно тримати спину – красиву і струнку, із гладенькою лінією плечей і гордовитим вигином шиї.
Боберко спершу не помітив її хвороби. Надька видалась йому трохи блідою, зовсім трошки схудлою і ледь-ледь засмученою. Але що далі, то важче було Надьці тримати рівненько тіло з великою кривавою раною посередині, ретельно прихованою за бинтами і болем подряпаних у кров долонь. Дедалі важче було усміхатися, тримати в напрузі язика, щоб кілька мовлених слів пролунали чітко. Халат здавався Надьці страшенно важким, голова розпухлою кулею весь час намагалася похилитися на плече. Гаряча кава ошпарювала нутрощі і перетворювалася на металеву голку, що прохромлювала Надьку зсередини і забивала дух.
– Я відпочину трохи на дивані, а ви мені розкажіть, що там і до чого, – запропонувала врешті знесилена Надька, звелася зі стільця і попрямувала до канапи.
Але халат був такий важкий і довгий, що врешті вона впала під його тягарем просто на підлогу і заплющилася. «Нехай думає, що хоче, я все одно помру», – вирішила Надька і розслаблено зомліла.
А очунявши, побачила, що й далі лежить на підлозі. У Надьчиній квартирі підлога була цементна, лише колись тимчасово кинуто поверх неї лінолеум. Надька так і жила, чекаючи кращих часів, коли збере трохи грошей і покладе паркет. Тим часом носила теплі капці, щоб не мерзнути в ноги.
І ось вона лежала на холодному цементі, вкритому шматком кольорової гуми, а Боберка не було. Ніде. Надька гукнула в простір, але простір був залитий холодним цементом – зацементований світ мовчав просто Надьці у вічі, вона не могла поворухнутись, стиснута зусібіч, закам’яніла. Холод заповзав у легені, і не маючи сили підвестися, вона знову зомліла.