Ніну в дитинстві іронічно називали балеринкою – за незграбність. Вона була неоковирна і стихійна. Коли кудись квапилася, то вслід за нею валилося і падало – вази, стільці, горнятка. Вона коротко стригла нігті й любила їздити верхи. І природу любила. Гуляла сама в лісі, вистрибувала на коня, навіть якщо він не був осідланий, і мчала, – і у цьому була дуже зграбна, ніколи не впала, бо притискалася до кінської спини всім тілом і зливалася з ним, легка і вправна.
Їй не подобалися його дотики, а іноді він робив боляче. Ніні не подобались його поцілунки і клейка слина, що осідала на щоках та в ямці між підборіддям і нижньою губою. Ніні не подобалось, коли він запихав їй у вухо язик. Не подобалося, коли він брутально брав у жменю її волосся і тягнув униз – це був такий кінематографічний жест. Але їй подобалося відчуття авантюри й азарту. Їй подобалось усвідомлювати, що цей вибір, на відміну від решти, вона робить сама. І якщо це буде помилка, то буде її помилка. А якщо досягнення, то її досягнення. Поруч із Гречкою вона почувалася безпорадною татарською полонянкою і шпигункою, оспіваною українським мистецтвом покриткою і занехаяною та приниженою жінкою, яка кохає. Іноді вона його ревнувала до дівчат, що сиділи в його машині.
– Та поглянь, які вони страшні! А ти – моє гарнюнє сонечко, – казав він їй.
І Ніна була спокійна, бо якщо її незграбність його приваблює, то в системі Греччиних цінностей звабливість інших дівчат нічого не варта. Їхні взаємини тривали довго – років зо два. Вона не змогла б точно сказати – тоді в неї було відсутнє відчуття часу. Десь тоді Ніна вступала вчитися, та від першого дня навчання не ходила на пари. Спершу її не виганяли через регулярні капіталовкладення батька – о, її батько, ця далеке медове сузір’я на зоряному небі її щастя! – а вона тим часом бігла під університет на побачення до Гречки. Коли Ніна пізно вночі поверталася додому з блискучими від щастя та сексу очима, її мама кричала:
– Як можна було впасти так низько?
Мама здавалася Ніні навіженою.
А потім він її покинув. Вона сиділа на канапі, широко розплющивши очі, наче велетенська зеленоока гола риба, і не плакала – просто дивилася на Осипа Гречку, а він не розумів, про що вона думає за тим далеким поглядом. «Що вона замислила?» – думав Гречка і потай дуже хотів, щоб вона замислила щось підступне, щоб зупинила й залишила його собі, як дитину, як ляльку. Але Ніна не зупиняла. Лише гризла мариновані огірки і запивала їх чорною-пречорною кавою, гіркою-прегіркою. Їй було боляче. Кава всі почуття робить гострими і нестерпними, а Ніні страшенно хотілось сягнути апогею цієї нестерпності почуттів. Вона хотіла плакати, кришити керамічний дріб’язок із шаф – усіляких гномиків, рожевих янголят, гусочок, лебедят і корівок. Цей гіпсовий мотлох роками носили в її дім гості, вітаючи зі святами та ювілеями. Її життя в той час схоже було на життя вина в закоркованій пляшці.
І тому вона вирішила побудувати нове життя, гарне і щасливе, із кимось іншим, щоб Осип Гречка помер від заздрощів, – захлинувся ними і помер. Ніна іноді хотіла його смерті.
Вона ніколи не була вродливою. Вона мала невиразне ім’я. Вона не знала в школі краще за всіх математики і не вчилася музики. Так собі, гидке каченя. Їй навіть на думку не спадало, що хтось колись зможе її любити. З нею цілувалися не дуже гарні хлопці – так, задля практики. І молодий Боберко нізащо б із нею не одружився, якби вона вчасно не завагітніла – на зло Гречці. Він розглядав її як тимчасовий досвід, а кохав якусь Альону, доньку директора м’ясокомбінату та власниці кількох яток із кольоровим, імпортним одягом, який Ніні навіть не снився. Тому Альона одягалась із шиком – яскраво-фіолетова куртка, яскраво-зелені штани. Коротке чорне волосся, як в Уми Турман у «Кримінальному чтиві», і малий Боберко, потираючи від щастя руки і скроплюючи Нінине обличчя бризками слини, піднесено казав:
– Ця Альона мені сьогодні усміхнулася в автобусі… Ти знаєш, який у неї тато крутий? Директор м’ясокомбінату! Оце так дівчина – і гарна, і багата. Просто мрія. Казала, їй тато «дев’ятку» подарував…
«Яка чудова дівчина, а головне, одним пострілом можна двох зайців уполювати – і матеріальні проблеми розв’язати, й особисті», – подумки насміхалася з нього Ніна.