У Надьки було багато страхів. Як і безліч самотніх людей, що рідко виходять на люди, вона почала тих людей боятися. Ще коли була здорова, боялась усіх, кого не могла зрозуміти – багатіїв, бізнесменів, безпритульних, п’яниць, повій і циган. Здавалося, що в крамницях її щоразу обважують, а в трамваях обкрадають. Повертаючись додому, вона перевіряла кишені й казала, що кілька купонів – тоді саме ходили купони – зникли. Але тепер, коли друзі навідувалися дедалі рідше, боячись заразитися від неї нещастям, а від Толічки вона відмовилась сама, добровільно, Надьці почало здаватися, що весь світ її ненавидить. «Усі ненавидять хворих», – думала Надька.
Її життя вщерть заповнив запах плісняви, яка роз’їдала кахлі у її ванні, стелі, стіни і життя. Ночами вона довго плакала, бо вдень боялася, що сльози побачить Бог. Її обличчя втратило міміку, бо міміка потребувала сили, а Надька її не мала. Плакала вона чи сміялась, обличчя було сіре, мляве і статичне.
До Надьки прийшли думки про смерть.
«Смерть – річ важлива та вирішальна», – думала Надька. Вона пахне безтурботністю, відчиненими навстіж дверима і чимсь, про що ніхто ніколи не зможе написати за життя. Хто як вимірює життя. Хтось – грішми, ароматами чи дорогами. Надька вимірювала його відстанню до смерті.
Багато людей викреслили її з життя, і вона не могла їм цього пробачити. Вона кусала від образи кінчики своїх тремтячих, схудлих за час хвороби, пальців і казала:
– Ось коли я видужаю, вони всі ще про це пошкодують.
У глибині душі вона знала, що не пошкодують, бо Надька вже ніколи не прийде в їхнє життя зі своїм ріденьким волоссям, темними пігментними плямами та набряклими венами. Ніколи в такому вигляді вона не з’явиться на люди. Краще взагалі ні з ким не розмовляти, краще носити маску, краще що завгодно… Назавжди зник Боберко, – відтоді, як покинув її на підлозі й утік, він більше не з’являвся. Потім зникла Анка і Зеник – вони продали свої окремі квартири і купили спільний будинок на іншому кінці міста. Час до часу з’являвся Макарчук, уже геть старий і немічний. У нього тремтіли руки, сльозилися очі, та він запекло продовжував господарювати й возити Надьці сільські харчі. Гречка теж зник, відколи спробував був задушити її подушкою. «Малий дурень, – сердилася Надька, – якби він мені ще раз зустрівся, я сама б його задушила. Це той випадок, коли яблуко від яблуньки далеко не покотилося». Яблунькою вона вважала Ганну Василівну.
Спершу Надька бадьорилася. Думала – місяць похворіє і встане. Але минув місяць, потім – другий, уже квітень на носі, а Надька досі хворіє. Зрештою вона втратила надію одужати і не хотіла, щоб її бачило сонце. Надія втратила надію…
Вона так мало ходила, що в її пантофлях оселилися павуки. Іноді, встаючи з ліжка, перш ніж взутися, Надька ретельно їх витрушувала і шурувала в них ложкою для взуття. Вона боялась павуків смертельно. Вночі їй снилося, що вони повзають по кімнаті, вона чула шелест їхніх лап. А потім прокидалася і довго вслухалася, чи вони ще не прийшли – павуки.
Надька обдумувала зустріч із давно померлими рідними, з тими, кого вона колись любила понад усе, і навіть приготувала собі одяг для такої події – з притаманною їй молодечою елегантністю. Якщо і був хтось, хто тримав її в житті, то це – Толічка, який щоранку сунув у магазин під її вікнами.
Надька роздивлялася себе в дзеркалі годинами – і нащо такій потворі жити? Вона знала багатьох потворних людей, їх оминали, від них сахалися і намагалися з ними не розмовляти – потвора мусить бути ізольована від світу. Надька тепер потвора. Стара хвора потвора. Навколо очей чорно, волосся вилазить, руки – Господи, на що перетворилися її руки! Потвора.
Толічка втече, щойно побачить її зблизька. Навіть Боберко втік, а як же любив, як же на коліна перед нею падав, наче вона якесь божество.
Якось Надьці наснилося, що вона миє ноги, а Толічка цілує її розпарені від води ступні, чисті та слизькі. І Надька не хотіла просинатись. А коли прокинулася, то розуміла, що жоден поцілунок ніколи більше не розвіє темряви в її кімнаті і в її житті. І страх підступав щоразу ближче, дихав у обличчя – гостро, щедро, відверто, безвихідно. Білий, схожий на світлий силует місяця за шторами, схожий на свист потяга в темряві – страх самотньої смерті.
Одного разу вона не витримала. Уранці накинула поверх халата пальто, взула чоботи на босу ногу і обережно вийшла з квартири. Притримуючи однією рукою живіт із рукавичкою, в яку виходить кал, іншою міцно вчепившись у перила, щоб не впасти від запаморочення, бо вона так довго не їла нічого, крім сирих яєць. Розпатлана – не може задерти рук угору, щоб розчесатися, бо шви розійдуться. Вона ледве човгає вниз, і Ганна Василівна аж двері розчинила, щоб це побачити. Хотіла бовкнути щось іронічне, але стрималася, з її рота лише звук «у-у-у» вихопився. Надька так не шокувала її своїм виглядом навіть тоді, коли міні в п’ятдесят одягала.