Ранок. У порожній квартирі Шистачків у кухні на столі стоїть немитий сервіз із відбитками її губ.
Ранок. На пероні вокзалу з маленькою валізкою стоїть Надька. Вона не збирається залишатися на батьківщині надовго. Толічка здогадається, де її треба шукати, і знайде – серед рідних Надьчиних боліт, серед теплих хат, серед люблячих родичів – і забере назад. То нащо набирати багато речей? І в цей момент, із маленькою валізкою, на пероні, де зупинився поїзд Москва – Київ, її сфотографували – стоїть біля самісінької колії, одна нога звисає, наче жінка от-от стрибне під поїзд, три чверті обличчя, світлі підведені очі дивляться в кадр, а на губах чи то усмішка, чи то гримаса плачу, тільки сліз нема, обличчя сухе, гарне і біле від пудри. Знімок зробив фотохудожник, із яким Надька розговорилася на вокзалі. Він теж їде в Україну, у Москві був на екскурсії, відвідав мавзолей, Красну площу і покатався на метро. Потім вони сидітимуть поруч у вагоні, і жінка розповідатиме йому сумну історію з розлученням, а він здивовано вигукне:
– Надіє Павлівно, ви така сильна жінка, що я від вас просто у захваті. Справді. Жодної сльозинки, ви й разу не заплакали.
Звісно, його захоплення стосується не так історії, як Надьчиних грудей, що погойдуються – чух-чух – у викоті блузки. Надька від спеки розстібнула ґудзик – чух-чух…
А Надька здивовано думатиме: «І нащо ото людям плакати? Мішки під очима, синці, зморшки… Добре, що я не вмію цього робити. Добре, що мені не боляче».
Потім їй стане дуже сумно, і вона гадатиме – шукатиме її чоловік чи не шукатиме? І коли він її нарешті знайде? Коли? Надька вийде з купе, бо їй стане раптом дуже гаряче, відчинить у туалеті вікно і вистромить голову в темряву. Там пахнутиме згарищами, сухим листям і вологим торфом. Вона знову подумає – і чому це я ніколи не плачу? Чому навіть тоді, коли розриваюся від почуттів, – не плачу?
Десь попереду на неї чекає Верона. Скільки тих доріг…
Вітер вив усю осінь, наче він був вовком і наче три місяці світила повня. Мама саме носила його в животі – вона сама собі нагадувала кенгуру, але намагалася про це не думати, бо думати і без цього було про що. Наприклад, про ніжність, якої їй бракувало в стосунках із чоловіком, про зверхність, яку щоранку на неї виливала свекруха – відром холодної води, горнятком гарячої кави, кільцями цигаркового диму, випущеного з рота повз язик. А також про те, що така вона, ціна успіху, якого прагнула мама.
У маминому животі йому було не те, щоб геть не комфортно, але дуже вже хотілося назовні, на свободу…
Мама хотіла заміж за багатого і вийшла, тож мала б бути щасливою. Тато зненавидів маму – і за її міцну партійну позицію, яка не дозволяла йому втекти, і за її затяте бажання монументально й велично влитися у міське життя з його звичками та цінностями, а найбільше ненавидів за те, що через неї втратив свою субтильну, густо розмальовану білявку-офіціантку, яка все в житті відчувала напрочуд «ніжно та делікатно», називала себе «тонкою душею» і любила приймати подарунки золотом або хутром. Вона вже й удома в них поводилась, як господиня, і маму його називала свекрухою, хоч та вперто відповідала їй прізвиськом «эта твоя»… І тут раптом, як грім серед ясного неба, до нього приїздить розповніла від сидячого способу життя, розпашіла секретарка райради і ставить перед фактом – партія звеліла женитися.
Батько ненавидів і дитину, і жінку. Він думав – ці дві істоти, які поки що мають вигляд однієї, позбавили його свободи. Вони увірвались у його життя застарілою літньою любовною історією, про яку й згадувати не хотілося, – сінокіс, дебела дівчина з безмежним мокрим ротом і далеке перегавкування псів. Він потім сунув п’яний по багнюці – у тому селі помиї виливали на дорогу, тому там весь час чвакало болото, – його світлі модні штани були забрьохані до колін, і він, налиганий – господи, якою ж згубною буває пиятика! – блює на порозі чиєїсь хати і не певен, чи тут ночує, чи деінде! Отака була любовна історія.
А мама… Мама розкошувала тепер у міській квартирі, потягувалася на тахті, вставала пізно, лягала – пізно, робила темний манікюр і планувала, як вона тепер житиме, – на широку ногу, бо в неї нога таки справді широка. Заживе… Вона їла багато копченого сиру, пила багато солодкої води з бульбашками – от що любить, то любить. Їй казали, вагітним такого їсти не можна. А вона лише відмахувалася – нічого тій дитині не буде.