Коли дійшла до першого поверху і, тримаючись за стіну, відчинила двері під’їзду, тітки на лавочках аж завмерли з несподіванки. Навіть привітатися забули – така моторошна, вихудла і почорніла була Надька у світлі сонячного сніжного дня.
– Ви бачили? Це Надька?
– Вона, вона… усе-таки є справедливість на світі, такі безмозкі кури отримують своє, – відповідали інші.
– А мені її шкода. Мабуть, важко змиритися тепер із старістю…
– А може, то не вона.
Надька сунула далі, тримаючись то за лавку, то за дерево, то за стіну будинку… У голові шуміло так, що вона нікого не бачила, не чула, тільки годинником цокала думка – хай Толічка побачить і покине, хай побачить і покине, побачить і покине – саму, на снігу, потворну… Тоді не шкода буде помирати. Це все, що їй треба знати, – він побачить і покине. Щоб не залишалося сумнівів, щоб не хотілося щоранку виглядати його постать у білому світлі ранньої снігової весни. Щоб раз і назавжди зупинилося серце…
Осип Гречка теж вийшов того дня з дому, раз і назавжди для себе вирішивши – це кінець. Кінець. Перш ніж завершити те, що так жорстоко розпочав, він купив бабусі продуктів і простував із великою сумкою від парковки до будинку. Йшов, поринувши у свої роздуми, пірнувши на дно свого відчаю, любові, мани… Він ішов просто на Надьку, і вони зіткнулися ніс до носа – підняв очі, побачив зім’яте старе обличчя, пігментні плями, шматки пудри, розкошлане волосся, яке вибивалося з-під капюшона. На ногах – незастебнуті чоботи, одна рука притиснута до горла, інша – до живота… Під пальтом – рожевий махровий халат. Губи теж рожеві і такі потріскані, аж махрові.
– Надіє Павлівно, що з вами сталося? – здивувався Гречка.
Надька дивилася на хлопчака, який недавно збирався її задушити, й думала – хай би задушив. Дивилася невидющим поглядом і думала – чого було оборонятися? Лежала б у труні красунею, всі б казали – як же ця Надька добре збереглася, невже вона справді з тридцять третього? Неможливо. А тепер – живий мішок гною та лайна суне вулицею, і всі вдають, що з нею не знайомі.
Оминула його і пішла далі, бо відчувала – сил не вистачає, щоб добратися до дороги, якою Толічка йде по хліб. А треба добратися.
– Надіє Павлівно, – Гречка дивився на розпатлане волосся, незастебнуті чоботи, і йому грудка стала поперек горла – як мама… Як мама тоді, коли Гречка бачив її востаннє.
– Надіє Павлівно, – гукнув Гречка до її байдужої похилої спини, спробував затримати рукою, але вона випручалась. Їй треба якнайшвидше дістатися до дороги, поки не сповзла лантухом на сніг. Якнайшвидше до дороги…
– Надіє Павлівно, я вибачитися хотів! – гукнув голосно Гречка, хоч і сам розумів, як це безглуздо – вибачатися за те, що хотів задушити. Жінку, що як мама, жінку, яка допомогла йому, – хотів задушити. Боже! Гречка підхопив свою сумку і помчав до бабусі – ну нічого, вже недовго залишилося. Він покладе цьому край.
Надька, засапана, зблідла, аж синя, на грані свідомості добралася до доріжки, якою Толічка ходив у магазин, і зупинилася. Почекає тут. Заплющила очі, відвела руку трохи в бік, щоб тримати рівновагу, і так стояла. Отямилася від голосу:
– Надька?
Різко розплющила очі – він…
Толічка не міг повірити, що це вона. Якби не знав так добре її обличчя, погляду, прозорого, як лід, холодного і гострого, мов лезо, – ніколи не повірив би, що то його дружина.
Вона стояла перед ним, зблідла, знеможена від таких нелюдських зусиль. Дивилася просто в очі. «Втечи, – думала, – втечи, як усі втекли, до якоїсь свіжої і вродливої, покинь, скажи – виплутуйся сама, Надюсю, а в мене є справи веселіші. Втечи», – думала Надька, а її кінчики пальців тремтіли від страху, що таки втече. Губу закусила до крові – втече, думала, втече, а я впаду, просто у відлигу шубовсну, обличчям в розквашену жовту сіль, якою посипають слизькі тротуари. Губу закусила і повалилася просто на нього. Від натуги в неї носом потекла кров. Серце то билося, то спинялося, то знову билось. І коли відчула, що Толічка її тримає, ніжно плеще по щоці рукою, заспокоєно подумала: «Не втік».
У ті часи була популярна теорія одностороннього миття посуду. Вважалось, якщо не складати тарілки одна в одну, то зворотній бік не забрудниться, то й мити його не треба. Отой зворотній бік тарілок і мисок із накопиченим брудом у щілинках – перше, на що Толічка звернув увагу, коли, засапано роззувшись у її темному коридорі, сів у кухні на табуретку, запарив чай і накрив зверху горнятко блюдечком, щоб краще настоявся.