Одного разу, коли до них у гості приїхав дід Макарчук, вони вклали в його руки фотоапарат, показали, куди натискати, і Макарчук, підсміюючись собі під носа і примовляючи, що ніколи й не подумав би, що триматиме в руках таку штукенцію, бо такі штукенції були колись тільки у «великих цабе», сфотографував їх – старе подружжя, що сиділо, обійнявшись, на дивані в обдертій тісній малосімейці. Але це була любов.
…Він відкашлявся – перехопило голос. Довгий ніс адвоката, біла стружка після підшитих паперів, що валялася на підлозі, – ніхто не підмів цих маленьких паперових кружечків, і він, ідучи давати свідчення, спробував ногою заштовхнути сміття під крісло – який дивний педантизм, подумав про себе… Який дивний педантизм. Може, Ніна оговтається, може, прийде до тями і оцінить, що він робить заради неї. Може, зрозуміє всю його жертовність – адже майбутнє перед ним неосяжне, а він, людина честі, знищить це майбутнє одним махом. Круглий, картоплиною, ніс прокурора, трохи алкогольного запаху, чорне волосся – він умів зачепитися за життя. Про це й сказав молодій дівчині поруч:
– Головне у житті – за щось зачепитися, а далі – випливеш… Я свого часу вмів зачепитися. Плавати самостійно – річ важка і невдячна, якщо хочеш заплисти далеко – треба за щось зачепитися.
Він собі подобався – прокурор. Потирав задоволено руки. Адвокат собі теж подобався – потирав прокуророві піджак – у нього глина на рукаві.
Опинившись за трибуною, він зауважив, що крісла в приміщенні – точнісінько, як у їхній школі. Шкільні крісла.
Ще встиг подумати – як голосно співають пташки за вікном. У нього запитали, чи був він Ніниним коханцем. Відповів ствердно. Потім попросили розповісти про все, що сталося того ранку – чи жінка ще спала, чи спала дитина, чи спала вся Нінина сім’я.
– Я задушив дитину, – відповів Гречка відразу на всі запитання.
Присутні з розумінням заусміхалися. Адвокат спробував пояснити, що такого милого хлопчину ніхто ні в чому не підозрює, заспокійливо поплескав по руці – нічого, мовляв, не хвилюйтеся.
Коли Гречка спробував наполягати, адвокат сказав, що він розуміє похвальне бажання захистити кохану жінку, проте в них це не пройде. Вони – за справедливість.
Він уже збирався йти, його відпускали, дружньо поплескуючи по плечу, – його самопожертву всі схвалювали – оце так любов! Та раптом Гречка озирнувся на Ніну – у її погляді була надія, і чекання, і спокій. Вона немов на мить прийшла до тями і просила у нього – продовжуй, любий. Продовжуй…
Тому Гречка випростався, набрав у легені повітря – він сміливий і сильний. І продовжив. Він розповів про любов до цієї жінки – гостру й шалену, ненаситну й зневажливу, бо він зневажав і себе, і її за цю любов, адже тільки слабаки можуть так любити, а він сильний, він сильний і мужній, він не слабак. І сильний чоловік мусить – хіба ви не знаєте, панове, що сильний чоловік усуває суперника на дуелі? Не знаєте? Така традиція. І в них – в Осипа Гречки й у Боберка – була дуель – людина проти людини. Вони до останнього дивилися один одному в очі – півні, леви, – поки один із них не впав. Помер.
Він розповів про червоний глід і червоний захід сонця – того вечора все було червоне, як кров. І він убив свого суперника, як це робили мільйони чоловіків до нього, бо це пріоритет справжнього самця. Дужчого. Все було б добре, якби те дитя не дорікало. Знаєте, що діти вміють дорікати? Вміють знищувати тих, хто вбив їхніх батьків. Уміють знищувати імперії, які роками цілеспрямовано знищували їхніх батьків. Уміють знищувати культури – великі імперські культури – тих, хто знищував їхніх батьків. Так варвари знищили латинян. Хіба ви не знали, панове, що діти вміють дорікати? Вони ростуть і дорікають. Вони дивляться в очі вбивці свого батька – і дорікають. Треба знищувати таких дітей. Бо вони виростуть і знищать вас.
Того ранку він узяв у руки подушку, щоб захиститися. Воно ще не виросло, а вже погрожувало, дивлячись здивовано на Гречку. Воно погрожувало вивести на чисту воду його, сильного успішного чоловіка, погрожувало нокаутувати його, борця за власне місце під сонцем. Він убив ту дитину із самозахисту. Ви думаєте, панове, під час червоного терору дворянських дітей убивали просто з жорстокості? Ні, з метою самозахисту. Щоб колись вони не повернулися. Ви думаєте, у газові камери єврейських діток відсилали з жорстокості? Ні, з метою самозахисту. Щоб потім вони не повернулися. Ви думаєте, під час голодомору діти вмирали через чиюсь жорстокість? Ні, вони вмирали, бо хтось від них захищався, – щоб потім не повернулись і не знищили великої імперії, великої політики, великої нації…