Того ранку Гречка взяв у руки подушку, бо це був самозахист…
Гречка розповідав. Закритий суд, суддя чекав на швидке закінчення, бо треба йти обідати, а тут усе ясно – неадекватна жінка, медекспертиза, приїхала з психушки, туди й повернеться. Все було ясно. А цей хлопець усе псує… Суддя не раз зустрічався з Гречкою-старшим, вони разом обідали, спілкувалися. А тут таке… Це було навіть не зізнання – агресивне виправдання власних злочинів. Це був напад – хочете судити, судіть, але якщо судити, то всіх… Не лише він, Осип Гречка, знищив свого суперника та його потомство. Він наче пишався собою – справжній чоловік. Якби він жив за часів великих імперій, а не дрібних розколів, то отримував би медалі. Великі імперії розуміють великі вчинки.
Суддя спантеличено і втомлено вислуховував дифірамби, які співав собі Гречка, і сумнівався, хто з них божевільний – дівчина чи хлопець. Чи божевілля заразне?
Прокурор і далі собі подобався – він уявляв, як посилиться його вплив у місті, коли засудить таку велику цяцю – Осипа Гречку. Адвокат шморгав носом – як і надворі, там шаліла відлига.
Осип Гречка роздивлявся білі круглі шматочки паперу, вибиті дироколом, яких прибиральниця чомусь не підмела. Він собою пишався. Він спромігся на вчинок.
А Ніна пригадувала мамині слова – цей знищить і тебе, і себе…
Широкий світ поза нею
– Я б ніколи не вбралася в жовте, ви мене хоч убийте, а це такий колір – що тільки у селі на стайню вдягати, – жіночка середнього віку в шкірянці стоїть перед під’їздом із кішкою. Кішка в її руках голосно сичить на маленьке біле щеня, якого тримає на ланцюгу товстий чоловік у спортивному костюмі та плетеній шапці. Щеня залюбки побавилося б котячим хвостом.
– А я б… Мама каже йти на роботу, а я ніяк не доберу – куди? Куди йти? – запитує чоловік із собакою. – Якщо мені допомога з безробіття покриває заробітну плату, а таки покриває, бо я – кандидат, то нащо йти? Я книжку пишу… А про жовтий – це ви правильно, я б теж не вдягнув.
– Дитячий колір… Мені й підписів ніхто б не дав, аби я таке вбрала. Та й куди б я так одягнулася? Не смішіть… – втручається у розмову Ганна Василівна, яка підійшла до гурту людей, щоб зібрати підписи проти автозаправки, яку почали будувати неподалік. – Жовтий! Та хіба ж то колір для одягу? Мій зять он будинок пофарбував у жовтий, та й то я кажу йому, що – не солідно. Ти ж дорослий мужчина, у тебе сім’я, фарбуй у персиковий чи блідо-коричневий, а не в жовтий, – Ганна Василівна жестикулює текою і випадково плескає чоловіка по щоці. – А я все ходжу, підписи збираю. Треба, щоб нам начальника ЖЕКу змінили, бо то така сволота, що вже й працювати не можна! Нічим не допоможе. Усе палки в колеса…
– Кажуть, мільйон вкрав, – втручається автор книжки.
– Кажуть, два, – перебиває пані з кішкою. – Мені знайома, яка знає одну жіночку з облдержадміністрації, сказала. А ви чули, що Єля із сьомого поверху собі наркомана знайшла?
– Ми не лише чули, а й нюхали, – продовжує розмову кандидат, – у мене на балконі щоранку шмаллю смердить.
– А ваша мама каже, що то ви конопельками бавитеся… – Ганна Василівна не може втриматися, щоб не вкольнути.
– Я ні… Я… та ви що??? Це Єля. А може, Надія Павлівна… У неї рак, а кажуть, конопля допомагає.
– Не красиво, коли доросла людина ходить у жовтому.
– Ні, не красиво…
У цей момент до під’їзду підходить Надька в жовтому пальті. Усміхається, десь там, глибоко в роті блискає старомодний золотий зуб, і дзвінким голосом, занадто дзвінким як на присутніх, каже: «Доброго ранку».
Усі замовкають, хтось вітається, хтось тільки головою киває. Кофлікт Надьки зі світом так і не розв’язався. Конфлікт загострився. Бо вони всі, групка чорно-сірих пліткарів, не могли зрозуміти – із чого вона радіє? Що в цьому світі є такого, що могло б примусити її усміхнутися? І чому вона в жовтому? Хіба ж не мають усі порядні люди нарікати на гірку долю і носити чорне?
Коли Надька зовні стала схожою на решту старших жіночок, вичавлених дрібними клопотами і сточених хворобами, вона вийшла до них на лавочку – побазікати. Тепер вони на рівних.
Жіночки поставилися до цього схвально – правильно, так і слід поводитися. Так і треба. Її розпитали про опромінення, про те, як гоїлися шви, ще про щось. Надьчині відповіді всіх потішили, бо довели – вона така сама людина, як і вони, із тими же проблемами. Та ось настав травень, а з ним – розмови про політику.