Дощі сунули за дощами. Від вологи розбухали дошки дідової хати, гнили засіки сухого листя навколо стін, яким він з осені втеплював своє помешкання. Проснувшись уранці і просунувши вимережену бабиними руками фіранку, дід бачив дощ. Потім він услизав у темно-зелені гумові чоботи, які сягали йому аж до стегон і використовувалися переважно для риболовлі. Але дід у цих чоботах тієї весни ходив по подвір’ю. Він виповзав із хати, як сонний зелений рак, ішов за курник «до вітру» і дивився крізь велетенські щілини між дошками вбиральні, як гнеться під дощем його конюшина. Макарчук сіяв конюшину з осені, щоб було, де випасати корову, коли на луках іще тільки лускаються зимові пухирці криги і пастухи – такі ж зелені блискучі раки, як і він, у велетенських дощовиках і гумаках, із собацюрами змішаної породи, намагаються втримати корів на чубочку пагорба – єдиному сухому зеленому моріжку серед блискучих морів повені.
Кішка Муха, мокра і брудна, з вухом, по вінця повним білого гною, приповзала на світанку до хати. Дід мив їй лапи та вухо відцідженою теплою юшкою з картоплі, потім годував умоченим в смалець хлібом, а вже потім розпалював піч. Це був єдиний спосіб боротися з вологістю. Щоранку знову виявлялося, що і цей день мине намарно під потоками квітневої зливи, що поле і далі стоятиме не розоране, що не проїде автобус по тутешньому бездоріжжю, який міг би відвезти діда в місто, щоб навідати Надьку – як вона там, його небога? Він би заодно купив іще й виводок каченяток. Макарчук вмикав радіоприймач, вилазив до кішки на піч і думав. Він гладив маленьку котячу голівку, намагаючись не зачепити хворого вуха, дивився, як снується на стелі благенька невиразна павутина якогось недолугого павука – виплодка квітневої вільготи. На стіні бубнів радіоприймач, розповідаючи крізь шелест фольги про війни і катаклізми. А дід у напівсні думав – про господарство, яке зухвало занапастив цей квітневий дощ, про свою теплу муркотливу Муху, що запхнувши голову йому під пахву, солодко пригадувала ніч на сусідському горищі з молодим рудошерстим коцуром, із яким вони виспівували своїх довгих котячих пісень аж до ранку. Думав про Надьку, до якої давно вже не міг вибратись через весняне бездоріжжя, а вона теж загубилася – за важкими сірими фіранками квітневих злив.
Одного ранку він прокинувся раніше, ніж завжди, бо гостра голка сонячного промінця вперлася йому в повіку. Розплющив око і спросоння навіть не зрозумів, що це з ним таке. А зрозумівши, вибіг босий надвір і, перестрибуючи з ноги на ногу по ще холодній землі, помчав навстіж відчиняти хліви та клуні, щоб просихали.
Макарчук дочекався сонця!
І от біжить він босий двором, а перед ним – Надька. Тільки це вже не колишня Надька – у неї на голові хустка, а плечі звисають худими підбитими крилами. У неї в сумці повно одягу і пліток.
– Я до вас назавжди, жити.
Дід Макарчук муркає щось собі під носа, мовляв, пробувала вона вже в селі жити, і що? Базікає щось про Надьчину непристосованість, непрактичність, бо приїхати картоплю копати – це одне, а жити – зовсім інше. Чеше свого довгого носяку – мабуть, буде, що випити… І раптом помічає, що попри все – попри старість, яка сіла їй на плечі, не скинути, попри хустку, попри все, Надька таки гарна.
Такою гарною Надька ще ніколи досі не була. Навіть на портретах та в спогадах давно померлого чоловіка. Гарна глибокою чистою і прозорою красою. Такими гарними бувають мохи на дні найглибшого висохлого лісового болота. Такими глибокими бувають відображення хмар у гірських потічках. Такими чистими бувають дитячі сни.
Надьці личить старість, подумав Макарчук.
А Надька милувалася рожевим сонцем, яке мерехтіло в кожній калюжі інше і засліплювало очі.
Вона привезла з собою дві розваги – велосипед і фотоапарат. Бо у Надьки прокинулася гостра потреба все навколо фіксувати. Наче розпрощавшись зі своєю красою, вона раптом зауважила красу світу.
Надька їздила щодня до лісу вузькою болотистою стежкою. Спершу фотографувала бруньки, болота, що розлилися від талого снігу, птахів, які щойно прилетіли з вирію висиджувати яйця. Потім у лісі – сезон суниць, лисичок і безсмертника. Далі – малини. А потім, у вересні – глід, і нарешті – осінь… Вона ледь ворушила педалями, а колеса застрягали в багнюці. Внизу був повнісінький рів води – занедбаний кусень радянської меліорації, який уже нічого не осушував, а слугував розплідником гусей для місцевого фермера, який заганяв своє птаство плавати і ловити жаб далеко за садибу, щоб воно не запаскуджувало йому дворів і доріг.