Надька їхала тією стрункою стежинкою, милуючись зеленим лісом, просторими вологими полями, що пахли грецьким салатом і свіжим огірком. Її тінь лягала на дзеркальні брижики води, а стежина прогиналась під нею, мов гума. Вона ліниво крутила педалі, роздивлялася краєвиди свого дитинства, вдихала пахощі лісу і думала – от воно, широкий світ поза нею… Навколо лежали поля – вільні, сповнені пташиного щебету. Жити б і жити, думала Надька, стільки місця, стільки свободи, а життя вже от-от закінчиться. От-от…
Восени дощі ставали затяжні та холодні. Надька сиділа в своїй напівтемній кімнатці біля маленького квадратного віконця – зі ставнями, як у старовину – і в’язала, а поруч Макарчук змотував у клубок нитки, намагаючись зігріти біля печі ноги. Іноді вона перечитувала старі листи, книжки, Шекспіра, що подарував їй Толічка. Або перекладала речі у важезній шафі з цільного дерева. Там пахло пліснявою, і Надька виймала речі, щоб пересушити біля вогню. Вночі залазила у вологу холодну постіль і намагалась уявити, що насправді її тут нема, а постіль лежить порожня в темряві – волога у вологій темряві, а вона сидить у теплій затишній кав’ярні, огорнута запахом кави і парфумів, легковажна і нагріта, молода – і слухає, слухає, слухає, як мелодійно жебонить розмова, тягуча й осіння. Вона шурхала капцями по голій старій підлозі, кожна дошка якої рипіла власним скрипом. Макарчук казав, що дошки з різної деревини, тому й риплять по-різному. Надька навмисне не дивилася вгору, щоб не бачити чорного павутиння сирості на чорній стелі – піч кадила, а дах протікав. Під час грози порвалися дроти і зникла електрика, тому певний час вони жили при світлі гасової лампи, бо ніхто не міг до них доїхати, щоб поремонувати. Вони жили у мокрому напівмороці, ледве розпізнаючи свої тіні на голій підлозі. Восени в їхній хаті пахло квашеними помідорами і капустою. Запах пробивається з-під низу, із льоху, крізь щілини в підлозі, і Макарчук задоволено каже, що цього року був добрий врожай помідорів.
Надька в’яже чи гачкує. Сидить рівненько, у капцях і в облізлому голубому халаті, під який вона навдягала светрів, щоб тепліше, і тихенько щось розповідає чи співає постових пісень. Гачкує серветки, плете светри. Іноді вона плаче у своїй вологій постелі – через дощ. Життя просочене дощем, немов на дні озера, – навколо вода, де не глянь, скрізь вода, холодна, струмлива.
Потім – сніг. Вона знову пробувала заїхати в ліс – не вдалося. Вона йшла пішки крізь заметіль, а поруч із нею їхав ровер. Вони вдвох сунули крізь хурделицю, і вона пригадала свій перший поцілунок.
Надьку вперше поцілував хлопчик, коли їй було дванадцять. Це був маленький полячок Мар’янек, двічі на рік вони разом ходили колядувати – на польське Різдво і на православне. Польське Різдво відколядували дуже добре. Надька виміняла для своєї бабусі в циганки салісоху, яку потім усі носили по черзі – Надька, мама і бабуся.
На православне Різдво Надька пішла в новій салісосі колядувати, а після колядування вони з Мар’янеком довго ковзалися на замерзлому озері. А втомившись, посідали на снігу і їли наколядовані пироги з салом. З неба на них дивився великий білий місяць, холодний і чистий, як зимова ополонка, в якій жінки перед Різдвом прали білизну. І от якось так сталося – спершу вони хукали разом на замерзлу Надьчину руку. А потім Мар’янек потягнув на себе клини салісохи, і вона з несподіванки повалилась вперед, просто на Мар’янекові губи. Спершу їхні губи позастрягали між собою і не могли зрушити з місця. А потім заворушились, заметалися з переляку та несподіванки. Було дуже приємно і ніжно. Надька почувалась так, наче зловила в долоню метелика, а потім нахилилась, щоб його поцілувати. Метелик тріпав крильцями, вони черкалися об її губи, на губах осідав пилок, і було трохи лоскотно, свіжо і тепло. Наче влітку. А потім їй стало соромно, і з сорому вона побігла додому, забувши забрати свою частину наколядованих пирогів і грошей.
Снігу Надька не фотографувала – занадто ясно. Фотографувала сіру напівоблетілу кульбабку Макарчукової голови, яка читала газету біля вікна, до половини заваленого снігом. Фотографувала довжелезні товсті бурульки, що звисали з даху їхньої хати.