Але клепку Ніна мала, просто її клепка відрізнялась від усіх звичних клепок. Якось вони з паном Опінією напилися. Вона сиділа біля нього при шинквасі, розмовляла з уявним співрозмовником – подругою Світланою, яку сама собі вигадала, коли не мала жодної реальної подруги, бо всі вважали, що Ніна – божевільна мама, яка задушила власну дитину, тому ніхто не хотів з нею мати нічого спільного. Відтоді вони зі Світланою нерозлучні. А пан Опінія, напившись, розглядав, які в цієї дівчини нічогенькі кінцівочки. Ніна ніколи не зауважила б його погляду, якби Світлана до неї не прошепотіла:
– Поглянь, як на тебе заглядається цей молодик.
Ніна подивилася, прикинула, що вагітніти від нього можна, і прибрала все в свої руки. Пан Опінія спершу подумав – які ніжні руки в цієї божевільної, а потім його охопив тріумф – мрія збулася…
Ніна, недовго думаючи, викрала пана Опінію з бару, де він випивав, замкнула у себе в квартирі й не випускала півтора місяці. До них надзвонювала перелякана матуся, навідувалася міліція, та Ніна виявилася спритною, впертою і наполегливою, тому певний час утримувала його біля себе. Але ж назавжди в хаті не замкнеш. Варто було панові Опінії піти по хліб, як його матуся – тут як тут… Схопила синочка в обійми, зацілувала, запестила, заніжила, за руку – і додому.
– Ти повинен зрозуміти, що я хочу для тебе лише найкращого. А ця божевільна дівуля – не найкраще. Ти вартий хорошої нареченої, ти в мене розумний, талановитий, забезпечений… Кожна дівчина слиною сходить, коли бачить тебе. А ця… Для неї ти – останній шанс, розумієш?
Пан Опінія зібрав валізи і пішов до мами – роздивлятися журнали з голими жінками і безнадійно мріяти про ту, що її врешті схвалить його мама.
Нінин син спав у сусідній кімнаті. Йому нещодавно виповнилося вісім, це був здоровий, гарний і трохи рудуватий хлопчик. За дивним збігом обставин, пан Опінія теж був рудий.
Ніна лежала поруч із Гречкою, обпершись йому на плече щокою, і думала – мій ніжний, мій наймиліший, єдиний, хто мене любив, хто заради мене був здатен на все.
– Ага, і дитину твою вбив, – докинула Світлана, що саме розхитувалася на кріслі біля ліжка.
«Любий мій Гречка», – думала Ніна.
– Але дитину таки вбив. Ти йому вже казала, що маєш сина від іншого?
Вона йому не встигла сказати – прийшов пізно, та й емоції обох їх охопили… Немов колись, коли вони були щасливими студентами.
– А як скажеш, що буде? Може, твого хлопчика машина зіб’є, як вертатиметься зі школи? – тягнула своєї Світлана. – Чи як?
Ніна дивилася на теплий вигин його підборіддя – схуд хлопчина, змарнів. Уже не нагадував дикої тваринки з джунглів, уже не мав гострої посмішки, лютого погляду. Скидався на побиту собаку, що повернулася в буду. Але як довідається, що в неї дитина від іншого – то хтозна, що тоді…
– Собака, ага, надійся… Знаєш приказку – скільки вовка не годуй, однак у ліс побіжить, – видно, Світлана вирішила її дістати.
Гречка солодко спав на спині, розкинувши руки і ноги, – стільки простору… Вона дивилася на нього – жінка, яка пройшла через все – через психіатричну лікарню, через довгу й холодну самотність, що скалками льоду дряпала їй серце… Через депресію, під час якої разів зо п’ять пробувала померти, – не дали. Через сивину – посивіла, мов перекотиполе. А він спокійно і солодко спав у її ліжку, досі гарний. Вік наче не зачепив його обличчя, жорстокого і твердого. Він, такий колись коханий, спав, як немовля… На полиці стояли синові іграшки – солдатики і машинки. Синові малюнки. Як добре, що Гречка ще цього не зауважив. Як добре…
Ніна взяла в руки подушку, підбила її та ніжно схилилась над Гречкою…
Півні
– Чого вони б’ються? – запитує Надька у Макарчука.
– Кого? – перепитує Макарчук. Він на старість геть оглух. Сидить біля неї на лавці – глуха сіра кульбабка, яку от-от здує вітром.
– Півні, питаю, чому б’ються? За курку?
– Га? Що ти хочеш? – присуває Макарчук Надьці своє вухо до рота. Ця велика жовтава вушна раковина для неї – звична річ. Усе, що треба сказати, кричить у самісіньке вухо.
– Півні за курку б’ються?! За найкращу?!
– Яка там курка? Півні люблять битися, от і б’ються, – Макарчук підносить до свого рота розрізаний помідор і притримуючи вказівним пальцем кінчика носа, кусає пахучий соковитий м’якуш. Його ніс уже майже лежить на підборідді – дорідна Макарчуківська носяка, що передавалася в їхній родині чоловікам через покоління.