Аліна Болото
Краще сидіти вдома…
Лот для вінегрету
Минуло понад три роки, відбулася безліч різних подій, але наш «похід» на чолі з Олександром Петровичем Івушкіним я все одно пам’ятатиму ще дуже довго.
Того літа мої батьки вирішили згадати молодість, і забратися з наметом у лісову глухомань, а мене постановили залишити на бабусю Клаву. На їхній превеликий жаль виявилося, що бабуся Клава завіялася до санаторію лікувати радикуліт.
— У твої роки я чудово справлявся з домашнім господарством самостійно, — сказав мені тато.
— У її роки ти наполегливо винаходив порох! — не без єхидства нагадала мама. — Та й часи зараз інші.
Тато насупив брови й подивився на мене з легким сумнівом.
— Дівчатка не цікавляться порохом, — сказав він нарешті.
На той час на моєму особистому рахунку вже значилися: створення океанаріуму в нашій ванні, художній розпис шпалер у кімнаті сусіда Борьки, спорудження разом з ним літального апарата й невдалий похід у сусідню область під приводом поїздки до його бабусі. (Похід провалив Славка: проговорився матері, його мати поскаржилася Борчиній, а вдвох вони до смерті налякали мою. В їхніх устах малюсінький походик перетворився на експедицію Афанасія Нікітіна). Відтоді за кожної зручної нагоди ця історія пригадувалася як яскравий зразок поганого виховання доньки (мамою, якщо розповідав тато, і татом, якщо говорила мама).
Раптом татове обличчя посвітлішало.
— Людо, Петрів Сашко збирається стати педагогом! — з ентузіазмом вигукнув він. — Ото б йому була практика…
Пояснюю: Люда — це мама, Петро — це татів двоюрідний брат, а Сашко — це Олександр Петрович Івушкін, майбутній викладач історії і приборкувач юних душ.
Олександр Петрович з’явився в нашому будинку ще до вечора того ж дня з важкеньким кейсом у руках, у чорних окулярах на засмаглому обличчі й з гіпсовою маскою фараона Тутанхамона під пахвою.
— Де об’єкт впливу? — запитав історик-початківець, з гуркотом опускаючи на підлогу багаж.
— Сашенько, — замуркотіла мама, — Світланка просто янгольська дитина, тобі з нею буде дуже легко.
Але піддурити Івушкіна виявилося не так-то легко, він стягнув на ніс окуляри, подивився на мене поверх скелець і сказав:
— Тітко Людо, ви можете сміливо покластися на мене. За час вашої поїздки я зроблю зі Свєтки людину.
Процес створення людини «по-Івушкіну» полягав у тому, що я мала читати йому вголос підручник історії, натомість сам Олександр Петрович ремонтував магнітофон, який приніс у кейсі. У перерві ми спускалися до кіоску за пиріжками, потім ненавмисно заходили в кіно, звідки з неуважності звертали до приятеля Івушкіна трішки поспілкуватися з комп’ютером. Але додому ми завжди встигали вчасно, бо ввечері телефонував сам дядько Петро й цікавився нашими успіхами. Івушкін бадьоро рапортував, опісля сідав читати фантастику, а мені милостиво дозволяв зайнятися своїми справами.
Іноді програма змінювалася. Івушкін зранку був зайнятий по горло, гриз граніт науки рекордними темпами десь у районі міського стадіону, і людину із себе я ліпила сама.
Усе минало чудово, поки одного разу з шостого поверху не спустилася Борчина мати, щоб показати моєму опікунові частково зібраний рюкзак.
— Що це таке? — поцікавилася вона.
Олександр Петрович здивовано втупився в рюкзак і знизав плечима.
— Мій син повідомив мені про якийсь похід, у який ви нібито ведете школярів. Чому батьки про все довідуються останніми?
Олександр Петрович відкрив було рот, але я його випередила:
— Віро Матвіївно, оголошення в під’їзді два дні висіло, ви не помітили!
Борчина мама була трішки короткозора, але вважала, що окуляри їй не личать. Вона не взялася розвивати тему непомічених оголошень.
— Я просто хотіла попередити, щоб ви не спускали з Бориска очей: він такий непосидючий хлопчик!
Не встигли зачинитися за сусідкою двері, як Івушкін піймав мене за комір:
— Що це означає, Свєтко?
Грізний тон Івушкіна нічого доброго не віщував, але я не почувалася винною:
— Ти сам казав про користь взаємовиручки…
— Виходить, я тебе брехати вчив?!
Тут з’явилася Віра Матвіївна зі своїм Борисочком, і Олександр Петрович відпустив мій комір. Борька дивився на всіх з-під лоба й посилено смикав ґудзик на сорочці.
— Борисонько мені все розповів! — Віра Матвіївна посміхнулася найлюб’язнішою зі своїх посмішок. — Сподіваюся, до шостої години ви повернетеся?
— Сподіваюся, — пробурмотів Івушкін і метнув у мій бік убивчий погляд.