— Віддай черв’яка! — загрозливо порадив низький.
— Не віддам! Дядько Гришо!
Але до гаражів було далеченько. Дядьки переглянулися. Змія заворушилася під полою куртки й спробувала вилізти, я заштовхнула її назад і тут побачила палку в руках високого. Мені стало страшно.
— Віддаси?
Тоді я вирішив здатися, але абукрабик уже замахнувся, і довелося стукнути його розрядом. Він упустив свою зброю й засичав по-своєму, по-абукрабиному: «Ну, начувайся!..» Тоді я здійнявся в повітря й ударив його зверху, але в ту ж мить відчув, як замкнувся обмежений простір!
Поки сизоносий вив від болю й лаявся, низенький накинув мішка на змію й швидко затяг шворку. Я підхопилася й вчепилась у мішок:
— Віддай Тайфуна!
Я репетувала так відчайдушно, що почув навіть дядько Гриша й кинувся до нас, але був ще далеко, бо бігає погано через кульгавість. Сизоносий знову взявся за палку!..
Але в цю мить пролунало несамовите: «Няв!» Низенький здригнувся й відпустив мішок, так що я ледве не впала. Сизоносий аж на виду змінився й завмер із палицею в руках.
«Няв», — знову долинуло із труби. Сизоносий позадкував, а низенький став ще нижчим. Із труби виліз Васько, подивився на мене зеленими очима й розкрив рот, волаючи від голоду. Він добре вигулявся, згадав про свою рибу й вирішив повернутися додому. Я схопила Васька, другою рукою міцніше притиснула до себе мішок і поспішила назустріч дядькові Гриші. Дядьки не рушили з місця.
— Я зараз міліцію викличу! — пообіцяв їм дядько Гриша, проводжаючи мене до дверей під’їзду.
Вона розімкнула обмежений простір і випустила мене на підлогу свого житла, поруч із волохатим і смугастим звіром. Звір наїжачився, надув хвіст і став схожим на знак питання.
— Ваську-дурнику, — сказала вона йому, — це не змія. Виявляється, це черв’як. Ми зватимемо його Тайфуном.
— Няв, — відповів Васько.
Від його голосу на мене повіяло теплом і стало навіть якось спокійніше. Так виє армада патрульних кораблів у бойовому строю.
Потім вона сходила й принесла звірові щось схоже на мій нинішній вигляд, тільки зі щетиною на хвості й на спині. Васько знову нявкнув.
— Ненажера, — сказала вона йому, — ти спочатку цю рибу з’їж.
Поки Васько їв, я відчув, що теж би не проти підкріпити свої сили. Видно, вона була такої ж думки, бо принесла посудину й налила туди білої рідини невідомого хімічного складу.
— Якби ти був вужем, ти б, напевно, пив молоко? Я не знаю, чим годувати черв’яків.
— Няв, — сказав Васько.
— Обійдешся, — відповіла вона йому.
Я добре подумав, проаналізував склад рідини й випив її. Було смачно. Васько, видно, знав це, бо дивився зеленими очами досить жадібно.
— Ну ось, — сказала вона. — Тепер можна знайомитись. Його ім’я ти вже знаєш, а мене звуть Свєтка. А тебе Тайфун?
— Не зовсім, — заперечив я.
Очі Свєтки збільшилися вдвічі. (Об’єктивно я розумів, що цього не може бути, але суб’єктивно спостерігав абсолютно чітко.)
— А як же тебе звуть? — несміливо запитала вона.
— У мене дуже довге ім’я. Якщо тобі подобається, можеш називати мене Тайфуном.
Вона сіла на підлогу й сиділа так хвилин зо п’ять.
— А ти, взагалі-то, хто? — нарешті запитала Свєтка й чомусь підтягнула кота ближче до себе.
— Взагалі-то, я — патрульний сектора 147 дріб Бета.
Свєтка відпустила кота.
— А це де?
— Досить далеко звідси, у космосі.
Вона перейшла на шепіт:
— А в нас ти з яким завданням?
— А у вас я випадково. Ти ж нічого не чула про Дружній світ?
— Ні, — винуватим тоном підтвердила Свєтка.
— Я летів у Дружній світ, а потрапив до вас.
— Це погано?
— Для мене погано, я не встигну передати інформацію про планету Роїна. Того й дивись абукрабики перехоплять.
Вона хвилину помовчала:
— Абукрабики — це ті, на пустирі?
— Так.
— І що ж робити?
Я відповів, що спробую повернутися на свій корабель і злетіти, хоча шанси невеликі, бо двигун пошкоджено. Мені не варто було про це говорити, Свєтка розхвилювалася:
— А наші вчені твій корабель полагодити зможуть?
— Ні.
— Зовсім-зовсім допомогти не зможуть?
— Зовсім.
— А в абукрабиків корабель є?
— Є, — відповів я і замислився.
Дуже добре, що завтра була неділя, бо робити уроки, розмірковуючи про справи космічні, досить складно.