— Покажи нам ультуну! Може, в тебе погана ультуна?
— Ультуна не може бути поганою, — поблажливо повідомив Абукраб, — поганим буває її власник. Скажімо, якщо він не знає, що хоче, ультуна не зделявує.
Свєтка хлопнула віями, зробила великі очі, потім знову їх звузила.
— А в тебе вона зделявує?
— Я зделявував собі чудові кораблі, — терпляче пояснив Абукраб, — цю вежу й багато інших речей. Я бачив такі в Дружньому світі й хотів їх мати.
— А Дружній світ теж делявує собі речі? — поцікавилася Свєтка. Абукраб сконструював собі посмішку:
— Ні, ці дурні істоти воліють створювати необхідне за допомогою праці.
— А ти, виходить, делявуєш їхньою ультуною їхні речі? Молодець. А в них без ультуни планети вибухають?
— Вибухають, — знехотя визнав Абукраб, — але це їхня особиста справа.
— Правильно мислиш, — захопилася Свєтка, — так їм і треба! Так ти покажеш ультуну?
Абукраб набув свого звичного вигляду, Свєтка відсахнулася, трішки змінилася на обличчі, але продовжувала наполягати:
— Покажи!
— Скажи, істото, — замість відповіді запитав Абукраб, і три його очиська висунулися на всю довжину своїх стеблинок, — у вас, у Незнайомому світі, є щось, що могло б мені придатися?
— У нас повнісінько різних цінних речей, — повідомила Свєтка. — Наприклад, без кота Васька тобі в найближчому майбутньому ніяк не обійтися!
Після декількох секунд роздумів Абукраб сказав:
— Добре, я покажу вам ультуну. Ти… Тайфунчику, теж дивися. Якщо служитимеш в мене, теж матимеш багато ультуни й літатимеш на прекрасних кораблях. Я зроблю тебе змінним абукрабиком, і ти зможеш набувати свого справжнього вигляду, коли захочеш. У мене повнісінько абукрабиків, але їхня невгамовна жадібність відібрала в них розум. Кожен хоче мати речі кращі, ніж у сусіда, і щотижневих порцій ультуни їм не вистачає. Я втомився від їхньої дурості й постійних підступів, я годен стежити за кожним їхнім кроком, щоб вони не перегризлися й виконували свої обов’язки. До того ж, у них абсолютно відсутня уява, і придумати річ, яку ніхто не бачив, вони не здатні! Мені відомо, як ти намагався вистежити мій караван і втекти від погоні на своєму кораблі. З тебе може вийти непоганий змінний абукрабик. Станеш моїм першим помічником…
Я знову не встиг відповісти, втрутилася Свєтка:
— У тебе, напевно, взагалі немає ультуни! — затараторила вона. — Як Тайфун може погодитися, коли не бачив, заради чого має старатися?!
— Добре, — урочисто сказав Абукрабик, — я поведу вас до ультуни.
Він схрестив чотири свої клішні, повернувся й не поспішаючи рушив до ліфта. Свєтка схопила мене за руку:
— Ходімо, Тайфунчику, нам покажуть ультуну! — і я встав і пішов за Абукрабом.
Тайфун надувся як миша на крупу. Він не висмикнув руку, але підвівся з явним небажанням, а потім раптом різко перевтілився й знову став рожевим восьминогом. Та однаково я щупальце не випустила, хоча натяк був достатньо прозорий: патрульний дріб Бети відтепер не хотів навіть виглядом нагадувати землянина, він навіть адаптаційний скафандр скинув дорогою, не бажаючи відсвічувати блакитним ореолом.
Ми ввійшли в ліфт слідом за Абукрабом, і кабіна помчала нас униз повз скляні поверхи, захаращені чи то технікою, чи то настільки необхідними Абукрабу «речами».
Ми проїхали рівень поверхні планети й поринали усе глибше й глибше. Стіни тут втратили прозорість, і нічого не було видно, крім блимаючих світлих смуг у шахті ліфта. Нарешті ліфт зупинився.
— Треба трохи пройти, — попередив Абукраб.
Іти довелося досить довгим коридором з написами абукрабською мовою, точніше з картинками абукрабською мовою, бо найбільше це нагадувало вернісаж у дитячому садку. Перекладач транслював своє тлумачення просто мені у вухо, але я однаково не розуміла. Яка користь говорити «ольшен», якщо я не знаю, що це таке?!
В одному місці довелося оминати великий барабан (розміром з дяді Гришин гараж), у якому щось ричало. Абукраб клацнув клішнями, і за стінкою «барабана» гаркнули у відповідь.
Зрештою прийшли до великої зали, схожої на ту, нагорі, але з непрозорими стінами й не зовсім порожньої. «Не зовсім» тому, що в кутку зали був кран, майже як водопровідний, тільки більший. Абукраб звелів мені думати про те, чого найбільше хочеться зараз, а сам почав потихеньку відкручувати кран. Я замружилася й гарненько уявила…
Пролунало тихе шипіння, з носика крана з’явився зелений димок і тоненькою цівочкою закрутився в повітрі. Ось уже ціла хмарина зеленого туману попливла до стелі. Я давно розплющила очі, але, крім отрутної зелені, нічого не бачила.