Спочатку було темнувато, але потім очі звикли, і я виявив, що перебуваю усередині великого циліндра, саме над головою десятилапа із планети Зеакс. Десятилап принюхався й розвернув згорнутий кільцем хвіст. Хвости в цих звіряток усипані шипами й легко трощать навіть важкі скафандри. Я здійнявся вище, вперся спиною в люк і вирішив зусібіч обміркувати нашу зустріч.
Однак десятилап попався нервовий, не витримав вигляду моїх щупалець і заревів від голоду (знамените-таки в нього ревіння!). Тоді я теж став десятилапом й упав зверху звірові на спину.
Тут залунало таке ревіння, що Васько сховав морду й тихо загарчав у мене під курткою, ніби побачив собаку. Одного разу я вже чула таке ревіння…
— Хочеш подивитися на свого Тайфуна? — прошипів Абукраб.
Він привів мене до «барабана» у коридорі, навколо якого скупчилися абукрабики. Вони витріщали очі на абсолютно непрозорі стінки «барабана» і збуджено клацали клішнями. Абукраб теж клацнув верхньою клішнею, і «барабан» раптом перетворився в освітлений акваріум. Там, у середині, зчепилися в смертельному поєдинку дві багатоногі істоти, схожі на скорпіонів. Два наїжачені шипами хвости зі страшною силою били в стінки акваріума, так що тремтіла підлога під ногами. Дві пащі рвали ворога, потужні щелепи трощили панцири, відкушували лапи, ламали шипи.
Мені стало зле. Зате Абукраб трьома очима впився в бійку. Невже одне із цих страховиськ Тайфун? Не може бути!
— Тайфун!
І раптом одне із чудовиськ повернуло свою рогату морду до мене!
— Йди, Свєтко, — по-восьминожому свиснув Тайфун і знову вдарив ворога хвостом.
Я позадкувала (на очі навернулися сльози, затуманюючи все навкруги), потім швидко пішла назад до зали.
— Поверніть її, — прошипів Абукраб, не відриваючись від видовища.
Два абукрабики знехотя рушили за мною. Я побігла, вони теж. Вони тупотіли все ближче й ближче, і мені страшенно схотілося закричати: «Мамо!», але я не встигла, бо мене раптом підкинуло в повітря й понесло з такою швидкістю, що абукрабики відразу відстали!
Але тут коридор скінчився, і я влетіла до зали ультуни. Далі шляху не було.
Я розуміла, що десь у стінках мають бути проходи, але не знала, як їх відкрити. Поки лапала по стіні, розшукуючи перемикач, абукрабики вбігли до зали.
— Лови! — наказав один абукрабик іншому.
— Сам лови! — відповів той і втяг очі в панцир. — Це істота з Незнайомого світу, і літає вона, як птерод.
У дверях з’явився третій.
— Довго возитесь! — прошипів він.
Абукрабики розчепірили клішні й спробували мене збити, та це їм не вдалося.
— Без енерної сітки не обійдемося, — сказав перший, — вона вертка.
— Дурниці! — розсердився третій і спробував схопити мене клішнею за ногу, але я її піджала, і він схопився за звисаючий з-під куртки котячий хвіст.
— Няу! — басом заревів Васько.
Абукрабики заціпеніли. Тоді я осміліла й спікірувала на них з-під стелі, наслідуючи котячий крик. Абукрабики кинулися врозсип, ми з Васьком продовжували лементувати дуетом. Нарешті, вороги безладно відступили, залишаючи залу ультуни.
Я погладила сіру Васьчину голову і запитала:
— Далі що? Зараз абукрабики приведуть Абукраба, який не боїться котячого нявчання й має чотири клішні. Що далі?
Ультуновий Васько промовчав так само, як його земний побратим… Ультуновий?
Якщо Абукраб дорожить ультуною, зараз я йому влаштую делявування. Випущу її побільше, нехай потім ловить свій зелений туман!
Як тільки я це вирішила, мої кросівки відразу торкнулися підлоги. Шкода, що Тайфун не подарував мені цей вахтовий жетон ще на Землі, ото можна було б політати…
Кран відкручувався туго, але відкручувався. Незабаром з нього заструменів зелений димок, спочатку тоненькою цівкою, потім товстішою…
«Тиск високий», — згадалися мені слова Абукраба. Добре, коли тиск і справді був надто високий, щоб ультуна зірвала кран, вирвалася назовні й понеслася до поверхні, змітаючи все на своєму шляху! Мені просто зримо уявилося, як тріщать стіни сховища й ультуна вислизає, повертається у свій Дружній світ, де без неї вибухають планети!..
З коридору почувся неквапний тупіт, у зал просунулася туша Абукраба. Він важно схрестив клішні й хотів щось сказати, але раптом троє очей здивовано хитнулися в різні боки, а клішні опустилися. Я обернулася й побачила, як по стіні повільно побігла тріщина, з якої відразу поліз зелений туман. Зелена хмара усе збільшувалася й збільшувалася, а тріщина усе ширшала й ширшала, і тихий свист ультуни поступово перейшов у грізне ревіння. А потім Абукраб зник, а мене кинуло на підлогу. Жалібно нявкнув придавлений Васько й упився пазурами мені в живіт. Нас тягло коридором, бо навіть вахтовий жетон не міг згасити люті ультуни, що сказилася. Нас шбурляло об стіни, але болю не було: удари пом’якшував адаптаційний скафандр. На якомусь повороті я втратила Васька, а потім пролунав страшний гуркіт!