Тиша. Я пролежала, уткнувшись носом у підлогу, напевно, хвилин десять, поки не зрозуміла, що навколо ні звука. Тоді я підвела голову й побачила, що лежу перед купою уламків, які підіймаються майже до самої стелі. І тільки під стелею чітко виднілася щілина. Виділялася, бо світло, що проникало з неї, було не блідо-зеленуватим, як у коридорі, а яскраво-білим.
Я встала й полізла на цю гору уламків, бо дуже хотіла нарешті вибратися з коридору з його абукрабиками й зеленим туманом, що перетворюється на вихор.
За уламками виявилася намертво заклинена кабіна ліфта, над якою зіяла шахта, що тяглася вгору. Саме діра над кабіною пропускала те біле світло. Мабуть, ультуна пробила стінку шахти ліфта й пішла вгору, викинувши в простір інші кабіни.
Задерши голову, я спробувала прикинути відстань до поверхні, але в мене нічого не вийшло, тільки голова запаморочилася. Я ж не альпініст. Поки стояла, заплющивши очі, з-під уламків почулося виразне: «Няв!»
Наступні п’ятнадцять хвилин я длубалася в купі сміття, намагаючись відшукати ультунового кота, який не схотів відправитися в Дружній світ і тепер волав десь унизу. У процесі пошуку купа раптом заворушилася, і над нею здійнялася рогата голова. Голова подивилася на мене великим опуклим оком і відкрила пащу…
Не пам’ятаю, як зіскочила з купи й опинилася на кабіні ліфта. Далі бігти було нікуди, і я з жахом чекала, що зараз у шахту просунеться потворна морда з короткими ріжками над низьким чолом, але нічого не відбувалося. Тоді мені чомусь подумалося, що це Тайфун, він хотів сказати щось, а я злякалася, як дитсадівка…
Я потихеньку вибралася із шахти й встала навшпиньки, намагаючись заглянути наверх. Голова лежала на уламках і тьмяним незрячим оком дивилася в стелю.
Тут я повелася зовсім погано: піднявшись на уламки, обхопила рогату голову руками й заревіла найганебнішим чином. Плакала б, напевно, ще й досі, але зненацька над самим вухом пролунав шепіт перекладача:
— Черв’яки солоної води не люблять.
До чого тут черв’яки? Я підвела голову й огляділася: здається, лівіше від рогатого звіра щось рожевіє. Кинулася туди: щупальце! А перекладач знову шепоче:
— Я тут ледве не задушив твого нового кота.
Лишенько, як я кинулася витягати це щупальце! А перекладач завив над вухом:
— Легше, легше, відірвеш!
Не знаю, скільки довелося розгрібати Тайфуна. Довго. Він справді виявився засипаний майже поруч із Васьком. Кіт, до речі, виліз сам.
Рожевими в Тайфуна залишилися тільки щупальця, а сам він став сірим, як миша, та й щупалець залишилося небагато. Із семи очей уціліли тільки чотири, інші затяглися сірою плівкою, на тулубі — рвані рани, ніби собаки гризли. Загалом, картина невесела.
Не думав, що виберуся. Десятилап усе-таки порвав мене неабияк, хоча могло бути й гірше, адже я вперше брав участь у подібному турнірі, добре б, в останнє. Треба подати пропозицію, щоб у підготовку патрульних включали елементи рукопашно-зубохвостого бою.
Свєтка, побачивши моє сумне обличчя, підозріло засопіла, але її відволік Васько, який прийняв сопіння за «киць-киць». Він сказав «няв» настільки противним голосом, що Свєтка розсердилася й взялася його лаяти:
— Ти, Васько, — егоїст! Ти думаєш, один їсти хочеш, і в мене є тут у кишені запаси минтаю! Якщо ти ультуновий, то маєш харчуватися енергією просто з повітря!
— Няв! — стояв на своєму кіт.
— Біжи до Абукраба, нехай він тебе рибою годує.
Кіт нервово смикнув хвостом і метнувся в шахту ліфта.
— Думаєш, там для тебе спеціально мишей розплодили? — крикнула Свєтка йому навздогін.
Відповіді не було, кіт не повернувся. Свєтка машинально струсила білий пил зі штанів і запитально глянула на мене.
— Можливо, ультунові коти запросто лазять по стінах, — припустив я.
Як би там не було, Васько зник. Свєтка бігала дивитися й казала, що бачила чорну цятку, котра нібито повзла по стіні нагору. Коли я запропонував їй піти за Васьком, Свєтка спочатку злякалася:
— Я боюся висоти!
Тоді я пояснив: можна замружити очі, тому що система атмосферного руху не вимагає зорової координації. Вахтові жетони спеціально призначені для тих, хто зі страху розучився літати, розуміти чужі мови…