— До чого тут страх?! — розлютилася Свєтка. — Це розумна обережність.
— Ти ж не збираєшся вести підґрунтовий спосіб життя?
Тепер вона заявила, що не пам’ятає, як включається літальний апарат.
— Нічого включати не треба! Якщо хочеш летіти, злетиш.
— Тоді ти лети першим!
Я зібрав щупальця, що залишилися, докупи і спробував злетіти, але не відірвався від підлоги навіть на сантиметр.
— Ти сам боїшся! — закопилила губи Свєтка й подивилася нагору, туди, де був вихід на поверхню. — Тут літати — однаково, що в камінній трубі плазувати.
Із другої спроби я здійнявся майже до рівня заклиненої кабіни, що стирчала над підлогою, потім зірвався й відключився від зовнішнього світу.
Опам’ятався тому, що Свєтка несамовито смикала мене за напіввідірване щупальце й волала при цьому:
— Тайфунчику, не вмирай!
Добре, що десятилап скалічив не тільки центр атмосферного руху, але й систему захисту, інакше б я мимоволі клацнув її розрядом за таке знущання. Розгледівши, що двоє очей я все-таки розплющив, вона кинула щупальце й залилася слізьми:
— Тайфунчику, не вмирай!
— Ти злітатимеш чи ні?! — свиснув я, намагаючись увернутися від солоної рідини, що обпалювала не гірше за кислоту.
— Тайфунчику, а як же ти?
Мені зовсім не хотілося підніматися на поверхню й зустрічатися там з Абукрабом ще раз: складно сподіватися, що за час нашої розлуки він сповнився до мене ніжними почуттями. Однак переконати в цьому Свєтку виявилося справою нелегкою.
— Я одна нікуди не полечу: я боюся. Усі мене кинули. Васько втік, ти збираєшся валятися тут!.. Зараз перелізу через ліфт, кинуся вниз і розіб’юся!
Одним оком я подивився на кабіну, переконався, що в щілину між нею й стінкою шахти не пролізе навіть мишка, і запитав:
— Як ти збираєшся розбиватися в адаптаційному скафандрі? До того ж, ще невідомо, чи є поверхи під нами, може, там нема куди кидатися?
Свєтка задумалася, але ненадовго:
— Тайфунчику, перевтілься в черв’яка, га… Будеш мені дорогу підказувати, все-таки, твої чотири ока й мої два — майже комплект.
Легко сказати, перевтілься. Жували б її стільки часу, як мене, подивився б, як вона перевтілювалася!
Свєтка часто закліпала, і я, щоб уникнути нового солоного душу, став перевтілюватися…
Вона заверещала так, що ліфтова шахта загуділа, і відстрибнула подалі:
— Це не це!
Здається, десятилапи почали непогано в мене виходити. Це рогате чудовисько робити простіше, ніж стискатися в маленького хробака, але я переборов труднощі й перевтілився в істоту з кільцевими насічками. Свєтка відразу схопила мене й намотала на шию:
— Ти будеш моїм шарфиком!
Шарфиком так шарфиком.
Підніматися нагору виявилося не так страшно, як я думала: пливеш, майже як у прозорому ліфті. Ваську, напевно, лізти по стіні було страшніше. Вискочили з шахти, ніби чорт із труби, і здійнялися над поверхнею планети.
Вежа, вежа-гриб, лежала на боці, виставивши небесам розкидані нутрощі! Немов гігантський ніж розпоров грибну ніжку, вихопив край з капелюшка й, зрештою, звалив поганку. Крізь прозорі стіни виднівся хаос покручених поверхів і гора мотлоху, у яку перетворився речовий світ Абукраба. Ультуна, що вирвалась з підземелля, змела все на своєму шляху.
Однак далеко полетіти не вдалося: якась пружна, чи невидима сітка накрила нас із Тайфуном і потягла вниз.
— Енерна сітка! — тривожно свиснув Тайфун. Але я вже побачила внизу чорний панцир Абукраба й чотири клішні, які ретельно змотували знаряддя лову. Під ногами Абукраба шастав Васько, час від часу розриваючи повітря несамовитим криком.
— Попалися, птероди! — прошипів Абукраб, намагаючись перекричати Васька. — Не дарма я над шахтою сітку розтягував!
— А я тебе попереджала: відпусти по-доброму! Тобі мало однієї висадженої вежі? Хочеш всю Роїну знищити?
Абукраб витріщив усі три ока й навіть сітку змотувати перестав.
— Які огидні істоти живуть у Незнайомому світі! — сказав він нарешті.
Мені стало кривдно:
— Ну, не огидніші за тебе! Обікрав половину Всесвіту і ще й ображає!
— Няв! — гаркнув Васько.
На околицях не було жодного абукрабика, тому тягти сітку Абукрабу довелося самому. Він несподівано рвонув з місця, намагаючись втекти від настирливого кота, але Васько жваво припустив слідом, а ми з Тайфуном бовталися в повітрі, намагаючись у міру можливості не перевертатися вниз головою.