— Чим це ви, голуб’ятка, займаєтеся? Чийсь льох ламаєте?
— Сашко, але ти ж сам казав про розкопки?
— Про розкопки! А не про виламування підвалів!
— Не заважай нам робити наукове відкриття! Йди, не примазуйся до слави!
На мій випад Івушкін не відповів, але за кільце взявся сам. Утім, у нього одного теж нічого не вийшло, смикати довелося втрьох. Смикнули так добряче, що Борька ледве не влетів у чорну діру, яка утворилася і з якої сильно тхнуло гнилизною. Вниз вели кам’яні сходинки. Борька кинувся було туди, але Олександр Петрович миттю припинив анархію:
— Не лізь! Сірники є?
Відшукалися не тільки сірники, а й ліхтарик — Борис готувався до «перенесення ваги» дуже ретельно.
Спочатку Івушкін підпалив шматок тюбетейки і кинув у зіяюче провалля. Газета, не долетівши до низу, розсипалася на десятки тліючих іскорок і майже нічого не освітила. Довелося Івушкіну скручувати залишки головного убору в щільну грудку й знову підпалювати. Цього разу газета впала на сиру кам’яну підлогу, засичала, але продовжувала мирно горіти.
Олександр Петрович хмикнув, озброївся ліхтариком і почав обережно спускатися. Нам зверху добре було видно, як танцюючий промінь вихоплював з темряви надщерблені круті щаблі. Івушкін благополучно спустився й, стоячи поряд із тліючою газетою, посвітив ліхтариком спочатку в один бік, потім в інший.
— Тут якийсь коридор, — повідомив він і переступив через газетний попіл. Світло згасло.
— Сашко, там контакт відходить, потруси ліхтарик! — гукнув Борька в темряву, але відповіді не було.
— Олександре Петровичу! — покликала я. — Ти де?! Івушкін вимагав, щоб я завжди кликала його на ім’я та по батькові, але я робила це тільки в особливо важливих випадках. Схоже, цей випадок може виявитися надто важливим. Я почала спускатися…
— Зачекай! — Борька схопив мене за руку. — А раптом він провалився?!
— Куди?
— Ти що, забула про пастки фараонових підземель?! Не на ту плиту наступиш, вона перевертається, і людина летить у кам’яний мішок на кілки чи мечі!
Борискова поінформованість мені не сподобалася. Одна справа — кіно, друга — Івушкін.
— Звідки в нас фараони? Це звичайний льох!
— А чому тоді світла немає і тихо?
— Так він нас полякати хоче! Івушкін, а-ау! Вилазь! Але Івушкін категорично не хотів вилазити. Фараони фараонами, а камінь якийсь йому на голову звалитися міг.
— Борисе, де сірники?
Борька потряс коробкою, але сірники мені не віддав.
— Зачекай!
Він швиденько згріб у рюкзак покривало Івушкіна, книги й зошит склав ланцюжком, на обкладинках крейдою намалював стрілки. Підвів ці покажчики до отвору підземелля, на дерев’яній кришці написав великими літерами: «Ми тут» і розписався.
— Це навіщо?
Замість відповіді Борька витяг з рюкзака свічку й мотузку. Так, з ним можна ходити в походи! Я, мабуть, не дуже б здивувалася, якби він дістав ще й троюрідну бабусю, яка іноді варить йому киселі.
— Свєтко, я спускаюся, а ти сидиш нагорі й чекаєш. У разі чого — біжиш за допомогою.
— Ні, Борисонько, за допомогою можеш збігати й ти! Івушкін — мій родич!
— Ти язиком плескаєш, а він, може, у темниці задихається!
Напевне, я випадково скривилася, тому що Борька відступився:
— Ну, не задихається, сидить зараз і слухає, як ми з тобою лаємося. Може, він перевірку затіяв?!
Коротше, Борис завдав рюкзак на плечі, взяв у руки велику палку, прив’язав кінець мотузки до найближчого дерева, потім цією самою мотузкою (для білизни, між іншим) ми обв’язалися самі й пішли.
Свічка, звичайно, гірша за ліхтарик. По-перше, вона більше сліпить очі, ніж висвітлює щось навкруги, по-друге, коли протяг, полум’я гойдається. А протяг був.
Діставшись до газети, Борька колупнув напівзгорілу грудку носком черевика. Ніяких слідів Івушкіна. Борис потикав палкою підлогу (чи немає там якого підступу?) і обережно переступив через залишки газети…
Світло згасло. Мене щось сильно рвонуло вперед, мотузка врізалася в тіло. «Пастка!» — встигла подумати я падаючи.
Коли падіння закінчилося, виявилося, що я сиджу, щосили вчепившись у м’яку землю, а поруч, теж запустивши пальці в жмутик трави, на колінах стоїть Борька, і в зубах у нього чомусь затиснутий нещасний «міношукач». Мотузка все ще зв’язувала нас, але один кінець на моєму поясі вільно теліпався. Хвилину ми очманіло дивилися один на одного, потім Боря розтиснув зуби, палка впала, а я витягла пальці з пухкого ґрунту.