— Однаково в спокої вас не залишать! — з похмурою зловтіхою повідомив «той, що запізнювався на зміну». — Єдиний шанс для вас — це приєднатися до нас.
Тайфун машинально витер піт з чола, і тільки тепер Світлана побачила кров на рукаві його куртки. Постріл все-таки потрапив у ціль. У дівчинки раптом перехопило подих, пригода відразу перестала їй подобатись. Нехай навіть і уві сні, але біль є біль. «Господи, ну чому цьому птероду так не щастить?!»
Трамвай зупинився, всі троє дверей зі скреготом розчахнулися, Тайфун схопив Світлану за комір і виштовхнув з вагона. Перш ніж він встиг вискочити сам, з-за валізи вислизнув сірий кіт зі смужками на боках, видряпався по птероду, як по дереву, і опинився в нього на плечі. Так разом з Васьком вони й покинули вагон.
Трамвай стояв на великому пустирі в заростях лободи. Покриті іржею рейки ховалися в густій траві, вже по-осінньому бляклої і всихаючої. Ліворуч і праворуч від пустиря тяглися нагору криві вулички, забудовані, видно, ще в минулому столітті: одноповерхові будинки з вигадливими лиштвами, ліпні голівки під самими дахами, парадні входи під обов’язковими козирками, прикрашеними чавунним мереживом, левині морди з кільцем у зубах замість дверної ручки, мідні таблички з вигадливою в’яззю вигравіюваних прізвищ… Глухі паркани між будинками перевищували людський ріст, а у вузенькі хвіртки не можна було ввійти, не переступивши високий поріг.
Пустир розкинувся біля підніжжя пагорба, і тому тихі й насторожені вулички, що заросли старими деревами, нависали над самою головою.
— Куди це нас занесло?
Світлана не впізнавала околиць. Її закіптюжене містечко з хирлявою зеленню й факелом хімкомбінату, що вічно чадить, не мало нічого спільного з ледачим спокоєм зеленого пагорба. Від шматків дахів рябіло в очах, ніде не стирчали антени, не спліталися розгойдуючись дроти, тільки флюгери скрипіли під вітром та шуміли останнім листям дерева.
Тайфун оглядався недовго, зорієнтувавшись за якимись, тільки йому відомими ознаками, обрав північ і повернувся до зеленого пагорба спиною.
— Корабель я залишив там! — він тицьнув пальцем убік вузької щілини між будинками.
Не встигла Світлана засумніватися, як її досить переконливо підштовхнули в потрібному напрямку.
— Але чому ми весь час біжимо?! — спотикаючись у мокрій траві, поцікавилася вона.
— Тому що нас доганяють.
Трамвай залишився стояти з розчиненими навстіж дверима під холодними краплями дощу. Вузька щілина виявилася крутим спуском, вимощеним кругляком, уздовж якого тяглася вибоїна водостоку. Ліворуч і праворуч височіли глухі стіни будинків. На півдорозі Світлана спробувала пригальмувати:
— Таю, як твоя рука?
— Нормально.
Тайфун і не думав зупинятися, навпаки, він усе пришвидшував і пришвидшував кроки, ризикуючи посковзнутися на мокрому кругляку. Кіт Васько підстрибував у такт крокам, глибше вганяв пазурі в куртку патрульного й сердито щулив очі на дощ.
Світлані було не по собі. Історія затягувалася. Хвацький зоряний пірат, благополучно розправившись із ворогами в трамваї, безстрашно рвався в нові колотнечі. У принцеси промокли туфельки. Якщо це нормальний казковий сон, час подати карету, а якщо ні… А якщо ні?!
«Тобі скільки років?» Цього питання Світлана терпіти не могла, негайно кидаючи шпильку у відповідь. Вона знала, що поводиться не так, як годиться юній особі її віку, але воліла мати славу «ненормальної» і злегка піддразнювала громадську думку. Дух протиріччя нерідко штовхав Світлану на найфантастичніші витівки. Це вона підбила Борьчину компанію організувати демонстрацію снігових людей на захист навколишнього середовища. Через відсутність гір і лісів, «снігові» окопалися на найближчому смітнику. Шум вийшов хороший і, на настійливу вимогу громадськості смітник було знищено. Громадськість спокійно ставилася до сміття, а от появи підозрілих істот не витерпіла. Це Світлана зайнялася чорною магією й нацькувала «злих духів» на батька Ольги й Сергія, у результаті чого він став злегка заїкатися, але кинув пити. Це Світлана на даху… Втім, тепер вона вже не лазить по дахах. Справа давня. Не можна вічно поводитися як малеча. Не той час. Та що й кому цим доведеш, все трішки складніше, ніж здавалося звідти… з даху.
— Таю, а чому ти з ними не покінчиш? — Світлана на бігу спробувала заглянути в героїчне обличчя невловимого Юма.
— З ким? — здивувався Тайфун.
— З ворогами. І взагалі, щось я ніяк не зрозумію…
— Няв! — залементував кіт і вигнув спину дугою.