Світлана пройшлась до воріт з вигадливими чавунними ґратами, подивилася на ліс, що темнів неподалік, і подумала, що самотньо бродити в цих місцях не надто приємно. Сіре, затягнуте хмарами небо навівало зневіру й тривогу. Світлана спробувала звернути з центральної алеї, але застрягла в кущах живоплоту, який пишно розрісся, подряпала руки й, уже в розпачі, вибралася нарешті до маленького затягнутого тванню ставку. На березі, над самою водою, стояла мармурова статуя дівчини-грекині, мабуть, якоїсь богині, щедро обплетена лозою дикого винограду. Світлана пожаліла самотню богиню, чиє сумне обличчя ледве виднілося серед листя, і подумала, який славний будинок відпочинку можна було б тут улаштувати, якщо все це добро відреставрувати, назвати якось екзотично…
Тихе кахикання змусило її озирнутися. Позаду стояв Антель із карабіном за плечем й оберемком хмизу в руках.
— Шпигуєш?! — щоки Світлани запалали яскраво-червоними плямами.
— Степ послав за хмизом, — зніяковіло пробурмотів Антель.
Світлана відвернулася від нього, замружила очі й вломилася в колючі кущі. На зворотню дорогу вона витратила набагато менше часу й уже через десять хвилин стояла біля того гігантського дерева, чия гілка ледь не впиралася в скло її спальні на другому поверсі. Антель тихо плівся слідом і теж зупинитися біля дерева. Світлана подивилася на хлопця спідлоба.
— Розповіси? — напівзапитально-напівствердно сказала вона.
— Нє-єа, — хитнув головою Антель і собі поцікавився: — А ти й справді була провідником Орві?
— Дурень! — з жалем зітхнула Світлана й полізла на дерево.
Коли вона з’явилася внизу в холі, де вже щосили палав камін, Степен привітав її вигуком:
— Мамзель зволили з’явитися! Як спалося? — Світлана з ненавистю подивилася на його блискучу лисину й нічого не відповіла, але Степена це не збентежило:
— Вони не бажають з нами розмовляти!
— Ти б менше плескав язиком! — невдоволено зазначив Клодт. — Скрекочеш з самого ранку, як сорока.
Антель саме відкривав банку рибних консервів. Васько шумно втягнув у себе повітря, миттю метнувся до столу й вимогливо нявкнув.
Степен намірився було копнути кота ногою, але Васько благополучно вивернувся.
— Не смій! — Світлана схопила кота на руки, однак Васько відразу вислизнув, обігнув стіл з іншого боку й м’яко потерся об ногу Антеля: «Няв!»
Антель покосував на старших, швидко кинув котові шматок риби й одразу взявся за другу банку.
— Не переводь добро! — прикрикнув Степен. — Ще невідомо, скільки тут пробудемо, а їсти захочеться знову!
Птерода ніде не було видно. Світлана деякий час оглядалася навсебіч прислухаючись, чи не пролунають кроки десь нагорі або за стіною, та зрештою не витримала.
— Де Тайфун? — запитала вона в Клодта, хоча за нього відповів Степен: — Твій дружок вийшов прогулятися хвилин за п’ять до твоєї появи.
Світлана подивилася на Антеля, і той нишком кивнув.
— Вони вже переморгуються! Ні, які дітлахи?! — Степен радісно зареготав.
Клодт невдоволено поморщився:
— Ти один створюєш таку кількість шуму, що стіни ходуном ходять.
— Зате від твоєї кислої пики в кутках цвіль заводиться! — відрізав Степен.
Таким тоном вони сперечалися хвилин п’ять, поки Антель мудрував, пристроюючи в каміні кавник, потім, ніби за командою, взялися до їжі.
— Він зараз повернеться, — заспокоїв Клодт, неквапливо посуваючи до себе скибку хліба. — Сказав, що мусить оглянути дім Орві ззовні.
Спочатку Світлана жувала досить в’яло, потім захопилася й швиденько впоралася зі своєю порцією, не забуваючи час від часу сплавляти шматочки Ваську під стіл.
— Обрано класичний варіант, — Клодт очевидно продовжив розпочату вже давно розмову. — Отже, й рішення має бути класичним…
— Нащо сушити собі мізки, якщо в нас є провідник! — заперечив Степен.
Світлана знову відчула себе незатишно, але тут, на її щастя, втрутився Антель:
— Вона може не знати, де захована Могутність, адже Тайфун сказав…
— А ти йому віриш? — у голосі Степена явно чулося глузування.
Антель похнюпився і почав методично ліпити з хліба кульки. Сніданок закінчився, а птерода все ще не було. Світлана не зводила очей зі вхідних дверей.
— Слід би йому вже й повернутися, — нарешті зазначив і Клодт.
— Пошукати? — підхопився зі свого місця Антель.
— Я з тобою! — поспішно сказала Світлана.
Степен невдоволено скривився:
— Ого, які шустрі дітлахи, — але теж устав і кивнув Клодту, щоб прихопив зброю.