— Менше патякай! — сказав він Степену. — Я тебе попереджав.
Степен перевів подих і вибухнув прокльонами. Доки він лаявся, тихенько скрипнули незамкнені двері і в кімнату прокрався кіт Васько. Хвіст кота нервово посмикувався, а зіниці стали надзвичайно широкими й відсвічували чомусь червоним замість зеленого. Васько злодійкувато оглянувся, сплигнув на ліжко й одразу влаштувався на грудях у Тайфуна поверх пов’язок. Світлана ойкнула, махнула на нього флягою, але кіт демонстративно згорнувся клубочком на переламаних ребрах птерода й укрив ніс хвостом. Вичерпавши запас лайок, Степен перейшов до справ насущних.
— Ти коли нам схованку покажеш? — в лоб запитав він Світлану.
Лихо з цими навіженими! Я ж не можу розірватися, зараз я кіт чи якась там амеба? Поки я потихеньку наглядав за Свєткою, цей «невловимий Юм» пішов домовлятися із зетагами. Псих! Кого він хотів переконати?!
Хто йому повірить, що особа провідника не була запрограмована конкретно, що ним міг стати будь-який житель закритого сектора? Тільки не зетаги. Хоча мене там і не було, можу собі уявити, що діялося. Йому взагалі не варто було повертатися на Землю, тим самим він тільки підтвердив підозри щодо Свєтки. Тепер їі не залишать у спокої. Але до чого тут я?
їсти хочу! Постійно останнім часом хочу їсти. Можливо, це шкідлива звичка для ультунового кота, але шкідливі звички теж мають свою принадність.
Розділ 9
Світлана покрутила пальцем біля скроні, але вголос нічого не сказала.
— Вона ще знущається! Та я тебе!..
— Заткнися! — гаркнув Клодт. — Ідіот!
Кілька секунд вони зі Степеном міряли один одного гнівними поглядами, потім Клодт сказав уже рівнішим голосом:
— Дядько жартує. Вельми жартівливий дядько. Тебе пальцем ніхто не зачепить.
Чи то Світлана повірила у власну недоторканність, на яку начебто б натякали, чи то просто втратила останні залишки розсудливості, у всякому разі, вона підняла голову й відчеканила просто в лице Степену:
— Не дуже-то я тебе й боюся… товстунчику!
Степен заревів і кинувся вперед, але Клодт швиргонув його, як кошеня.
— Охолонь! Чи тобі бракує одного душу?
Антель знову хихикнув. Степен ударився об стіну, завмер на кілька секунд із перекошеним від злості обличчям, потім раптом посміхнувся, від чого щоки його поповзли до вух, і вичавив із себе:
— Я пожартував, кішечко…
— Помізкуй-но краще! — перебив його Клодт. — Де в нормальних замках скарби ховають?
Степен знизав плечима. Клодт повернувся до Світлани:
— А ти що скажеш?
Світлана думала недовго:
— Закопують або замуровують у підвалі, ховають у стінах, у дворі…
— Чудово! Тут напевне має бути підвал. Ходімо!
Світлані дуже не хотілося залишати Тайфуна одного заради якихось дурних пошуків.
— Я однаково нічого не знаю!
Вона в розпачі подивилася на Антеля, але той поспішно вп’явся у вікно. Воно виходило на центральну алею, і за деревами можна було розрізнити ворота із чавунними ґратами й двома колонами, увінчаними кам’яними кулями.
— Тобі доведеться йти, у тебе просто немає вибору, — терпляче пояснив Клодт. — Провідник повинен вказати дорогу!
— Але я її не знаю!
— Тоді ми загнемося тут усі. І він теж! — Клодт кивнув на Тайфуна.
— Але чому не повернутися в місто?
— Тому що це неможливо. Прохід закрився. Спробуй.
Світлана не стала пробувати, вона стиснула голову руками, закрила очі й подумки застогнала: «Так тобі й треба, дурепа! Догралася в казочки зі снами!»
— Гаразд, — нарешті сказала вона безбарвним голосом, розплющила очі, для чогось пригладила волосся й рушила до дверей.
— Куди?! — Степен миттєво перепинив дорогу.
— Шукати.
— Одній не можна! Тут не можна поодинці. Ось що трапляється, коли ти один, як твій дружок, — замурмотів Степен. — Тут треба тільки разом, щоб можна було прикрити один одного…
Світлана судорожно зітхнула, тому що від вигляду блискучої лисини їй раптом стало не по собі.
— Тоді навіщо ви Тая?.. Гаразд, з ним зрозуміло, а свого навіщо, навіщо Антеля одного посилаєте?
Степен здивовано звів брови й покосився на Антеля з підозрою:
— Ого-го, шустра дітлашня пішла!
Антель чомусь почервонів так, що вуха стали кольору троянди, і ще старанніше втупився у вікно.
— Якщо ти так за нього переживаєш, то саме він тут і сидітиме… у теплі. З Тайфуном. Догодив?! — захихикав Степен.