Світлана забула про своє запаморочення.
— У вас на диво дурне обличчя! — повідомила вона із мстивою насолодою.
Степен поперхнувся, сміх застряг у нього в горлі.
— Це правда, Степ, — спокійно підтвердив Клодт і підійшов ближче до свого побратима, щоб застережливо покласти руку йому на плече. — Нічого не вдієш.
Довелося трішки порозкидати меблів, щоб проникнути в коридор першого поверху, що вів до їдальні, а потім у господарські приміщення. Хвилин за п’ятнадцять вдалося потрапити до кухні й відшукати вхід у підвал.
По ґвинтових кам’яних сходах шукачі Могутності спустилися вниз. Клодт увімкнув ліхтар й освітив ряди бочок і навалену майже до стелі купу кошиків. Видно, у найбільших бочках колись зберігалося вино, бо всі вони були з кранами. Степен стукнув одну в бік, бочка загуділа, як дзвін.
— Порожні, — з жалем відзначив Степен.
Світлана йшла боязко, їй здавалося чомусь, що їхні кроки потривожать пацюків, вони хлинуть з усіх усюд і затоплять підвал сірою масою рухливих тіл. Але нічого не відбулося.
Клодт поклав ліхтар на бочку, присів навпочіпки й постукав по кам’яній підлозі лезом саперної лопати.
— Так доведеться всю підлогу простукати, — пробурмотів Степен.
Він провів променем по стінах, освітив камені в білястих плямах цвілі, цілий букет поганок, що виріс на дерев’яній балці, нішу, заповнену запилюженими пляшками темного скла. Клодт тим часом продовжував неквапливо простукувати кам’яні плити.
— Бочки доведеться рухати, — сказав він Степену.
Той кивнув, продовжуючи оглядати підвал і прикидаючи, скільки добра тут могло зберігатися.
Від стін виразно тягнуло холодом, Світлана сховала руки в кишені куртки, трохи постояла, потім вирішила пройтися. Вона дійшла до кінця ряду бочок й подивилася нагору: звідкись пробивалося слабке проміннячко світла, напевно, під самою стелею було колись віконце, яке потім заклали.
У кутку сріблястими пасмами висіла павутина. Багато років ніхто не тривожив її, пил осідав на нитках і створив вигадливе сплетення ажурних конструкцій. У павутинні хилитався мертвий метелик. Великі, мало не з долоню, крила були напіврозкриті, крізь пил на них проступав якийсь дивний малюнок. Світлана витягнула шию, намагаючись його роздивитися, але світло від ліхтаря Клодта майже не доходило сюди, а щілина віконця була занадто вузькою. Світлана відвернулася від метелика і певний час спостерігала, як обстежує територію Степен, приділяючи особливу увагу нішам з пляшками. Справа просувалася надзвичайно повільно, тому що одна рука була зайнята ліхтарем, друга карабіном, а оглянути хотілося кожну пляшку.
Нарешті Світлана знову повернулася до метелика, однак як не напружувала зір, розібрала тільки, що малюнок нагадує людський профіль. Світлана зустрічала комах з «очима» на крилах, але от з цілими портретами не доводилося, тому вона підвелася навшпиньки, дотягнулася до метелика й спробувала відірвати його від павутини, щоб розглянути ближче. Тендітне тільце комахи могло розсипатися в пальцях, тому Світлана постаралася проробити процедуру якомога акуратніше.
На жаль, павутина міцно тримала здобуток. Світлана наткнулася на пружний опір ниток, смикнула сильніше, але метелик раптом затріпотів у неї під рукою! Від несподіванки Світлана відхилилася, і в цю мить на неї пахнуло трупним смородом. Щось висунулося через купу кошиків і простягнуло кощаву білу руку повз щоку Світлани до павутини. Позаду пролунав здавлений вигук Степена, потім гримнув постріл. Біла рука на мить затрималася в повітрі, потім зникла у зворотньому напрямку. Щось із шумом упало.
Світлана стояла, прикипівши очима до метелика, який бився в павутині, й не наважувалась оглянутися. Її серце тріпотіло так само несамовито, як піймана комаха, а від мерзенного смороду паморочилося в голові.
— Ану відступи, — вимовив за спиною голос Клодта.
Світлана не ворухнулась, хоча промінь світла вперся в стіну, висвічуючи метелика, який змахував крильми. Клодт присвиснув, потім переклав ліхтар у праву руку, а лівою накрив комаху, що враз «ожила». Павутина із дзенькотом лопнула, у стіні відкрилася невелика квадратна ніша.
— Що там? — пролунав хрипкий від хвилювання голос Степена.
Клодт підсвітив ліхтарем, а потім дістав з ніші маленьку білу скриньку, яка відразу ж потемнішала.
— Це те, що треба! — вдруге за весь цей час Клодт посміхнувся. — Молодець, дівчисько!
Світлана відчула, що от-от знепритомніє, повернулася й, намагаючись не дивитися на підлогу, повільно пішла до сходів. Серце гучно бухкало у вухах, ноги тремтіли, а горло стиснув спазм.