Розділ 11
Світлана щільно причинила за собою двері й вийшла в коридор. Зі стіни просто на неї дивився товстий пан у напудреній перуці. Щоки цього пана сумовитими складками звішувались на мережаний комір, з-під якого виднівся масивний золотий ланцюг. Портрет стемнів від часу, і покритий пилом пан мав украй нездоровий колір обличчя.
— Я тебе до музею здам! — пообіцяла Світлана портрету. — Там тебе реставратори підмалюють, красенем будеш писаним.
Невідомо, чи підбадьорили її слова пана на портреті, але Світлана зненацька відчула приплив мужності, витерла щоки, засунула руки в кишені куртки й рушила вниз ходою королеви амазонок.
Крізь шибки лилося яскраве денне світло й різнобарвні відблиски лягали на буфети, на майже порожні полиці, де лише зрідка зустрічався деякий посуд, на добряче облисілу ведмежу шкіру, знайдену Клодтом у меблевому завалі, і хол від цього здавався не таким похмурим, як напередодні ввечері.
Світлана зупинилася на нижній сходинці скрипучих сходів і виразно кашлянула. Підвів очі від карти тільки Антель: Клодт і Степен щось виміряли, кожен зі свого боку за допомогою двох надламаних сірників.
— Не завадило б обговорити умови! — Світлана постаралася, щоб голос звучав упевнено й нахабно.
— Які ще умови?! — Клодт зіштовхнувся сірником зі Степеновим, що певною мірою його роздратувало.
— Договору. Що будемо мати ми з Тайфуном від придбання вами Могутності?
У Степена почервоніла лисина, Клодт уперше відірвався від карти й подивився на Світлану з деяким інтересом:
— По-перше, ви отримаєте шанс урятувати свої шкури. Я думаю, перспектива достатньо приваблива?
— Тайфун знайшов мене й привів вас до будинку Орві. Він має право на частину Могутності!
— Та він раніше здохне! — заревів Степен.
— У такому разі, щасливо залишатися, мені тут робити нічого!
— Хвилинку!
Світлана не зупинилася. Тоді Клодт підхопився, але вона вже відчиняла двері…
Два постріли гримнули одночасно, і голова мармурової богині розлетілася на друзки. Бризнули осколки мармуру. Кілька секунд Світлана очманіло дивилася на обезголовлену грекиню, з якої звисали обірвані виноградні батоги, потім підійшов Клодт і прикладом карабіна зіштовхнув статую з ґанку. Нещасне божество повалилося набік, глибоко увігнавши праву руку в пісок доріжки. П’єдестал навколо ніг богині був акуратно вирізаний у формі куба, тільки грані виявилися чомусь згладженими.
— Яка безтурботна молодь нині пішла! — поскаржився Степен, перезаряджаючи свій карабін. — Ніхто старших не слухає!
Світлана перевела подих, машинально змахнула з лиця мармурову крихту й постаралася повернути собі колишню рішучість:
— Тайфун отримає свою частку Могутності або її взагалі ніхто не отримає!
— А якщо я пристрелю твого дружка, питання буде вичерпане?
Зрозуміти по лицю Клодта, жартує він чи говорить серйозно, було зовсім неможливо. Світлана перевела погляд на Антеля, але той лише красномовно знизав плечима.
— У вас теж немає вибору! Провідник має указати дорогу, або тут загнуться всі!
Вона тільки повторила слова Клодта, та ще й тремтячим голосом, але ефект був надзвичайний: Степен буквально озвірів. Він згріб Світлану за комір, струснув кілька раз й… сам не зрозумів, як опинився на підлозі. Світлана, до речі, теж не зрозуміла. Вона помітила тільки якийсь миттєвий рух… щось схоже на сіру блискавку, що мигнула перед очами, а потім Степен гепнув спиною на ведмежу шкіру.
Оторопіле мовчання порушив Клодт: він раптом зареготав голосно й розкотисто, трясучи могутнім тілом і тикаючи вбік постраждалим прикладом карабіна:
— Знайшов з ким зв’язуватися… із провідником Орві! Ти ж не зетаг!
Степен підхопився з моторністю, надзвичайною для літньої людини, й схопив зброю, що відлетіла було вбік:
— Уб’ю!
Клодт підбив ствол, куля просвистіла над Світланиною головою, вибила тріску із дверного косяка й помчала кудись убік газону.
— Ідіот, — тихо сказав Клодт. — Дівчисько має рацію. У будинок Орві простіше ввійти, ніж вийти. Твій дружок отримає свою частку Могутності, Свєтко.
Він обережно причинив двері й відійшов до столу. Степен замислено почухав потилицю, опустив карабін на стільницю й теж схилився над картою.
І тут Світланина витримка вичерпалася. Судорожним рухом дівчинка вхопила на руки кота, який виліз з-під буфета, і стала гладити так люто, що Васько негайно її вкусив. Коти не люблять нервових рухів. Світлана не без зусиль витягнула палець із Васьчиної пащі й з тугою подумала про дім. Як там батькові, адже мама, напевно, ще не повернулася з села — він їй, звичайно, не повідомив нічого, а сам, найімовірніше, ночував у міліції. Зворотний бік пригод — розхитані нерви рідних. Задумавшись, Світлана знову трохи сильніше натиснула на котячу голову, і Васько безцеремонно стукнув хазяйку лапою.