Той, котрий під каструлею був, навіть гикнув від несподіванки. Інші заглушили мотори й потихеньку стяглися до нас.
— Їх бін абітурієнт, — Івушкін від хвилювання чомусь перейшов на німецьку. — Бо іст дер режисер?
— Що він лепече? — перепитав у мотоцикліста в каструлі мотоцикліст у горщику.
— Я по-язичницьки не розумію, — відгукнувся бас з-під каструлі. — Але нічого хорошого він не скаже. Заколемо їх, та й по всьому!
— Не маєте права! — заволав Борька, шарахаючись від націленого списа.
Івушкін стис кулаки.
— Містер, у вас каструля задом наперед надіта! — сказала я власнику баса.
— Що? — перепитав мотоцикліст й опустив спис.
— За яку ціну посуд брали? Якої фірми?
— Дівчинко, ти як зі шляхетним лицарем розмовляєш? Хто тебе виховує?
— З питань виховання, — кажу, — звертайтеся до Олександра Петровича, — і на Івушкіна киваю.
— Язичницьке поріддя! — проричав «лицар».
Отут мене вже зло взяло:
— Від підкаструльника чую!
У нього, здається, навіть каструля від злості розжарилася, аж вишнева стала. Інші мотоциклісти моторами заревіли…
— Ні! — крикнув він. — Не заважайте, я сам!
Від’їхав він назад, начебто б націлився спис метати з розгону, але тут мотор його драндулета несподівано стих! Івушкін потягнув нас у той бік, звідки прийшли, тільки, напевне, напрямком помилився, бо вискочили ми знову в степу, де безтурботно скрекотіли цвіркуни.
Віддихавшись, Івушкін докірливо похитав головою:
— Ти як зі шляхетними лицарями розмовляєш, Свєтко?
Він хотів було прочитати лекцію про правила хорошого тону, але не встиг, позаяк Борька привернув його увагу до хмари пилу, що клубочилася вдалечині. Хмара швидко наближалася, а з нею наближався тупіт. Земля під нашими ногами почала помітно дрижати.
Коли з пилової хмари виринув кінний загін червоношкірих індіанців, Івушкін обсмикав на собі сорочку й пригладив волосся.
— Світлано, не забудь привітатися, — нагадав Олександр Петрович. — Борисе, вийми руки з кишень!
Борька знехотя витягнув руки з кишень і постарався набрати вигляду добропорядного учня.
Не доїжджаючи до нас метрів п’ятдесят, червоношкірі осадили коней і за командою довговолосого вождя вигукнули бойовий клич. Івушкін сліпуче посміхнувся й помахав рукою. На цьому церемонія вітання завершилася.
— Що треба на нашій землі блідолицим собакам? — довідався вождь.
Посмішка Івушкіна стала трохи натягнутою.
— Ми зі школи, — після секундної затримки повідомив він, — вивчаємо історію рідного краю. Дозвольте уточнити: на чиїй території ми перебуваємо?
— На землі доблесних скіфів.
Івушкін закашлявся.
— Ага! — захоплено завив Борька. — А Славка ще сперечався, що в нас індіанців не було!
Вождь замислево подивився на Бориса, зсунув головний убір з пір’я на вухо й почухав голову.
— В яку ціну нині іноземні раби на внутрішньому ринку? — запитав він у воїна, який сидів на рябій конячці праворуч від начальства.
Воїн відповісти не встиг.
— А таких скіфів не буває, — тихо сказав Івушкін.
Від гнівного крику, що вирвався із сотні горлянок, шарпнулися коні, з голови вождя впало пір’я і було втоптане в пилюку копитами. Вождь звісився із сідла, подивився на свою розтрощену прикрасу, потім на Івушкіна й важко зітхнув. На Олександра Петровича відразу накинули аркан, а оскільки його брючний ремінь усе ще був прив’язаний до нашої мотузки, нам з Борисом довелося жваво рушати за керівником. На бігу Івушкін вигукував масу цікавих слів з тих, які мама мені говорити забороняє.
На щастя, ряба конячка виявився ще й кульгавою, тому на понукання господаря реагувала слабо. Не припиняючи «красиво» говорити, Івушкін пришвидшив ходу, порівнявся із сідлом і висмикнув кінець аркана з рук воїна-скіфа. Скіф натягнув повід, подивився вслід побратимам, які набагато обігнали його, і зіскочив зі свого одоробла.
— Від такого чую, — сказав він Івушкіну.
Олександр Петрович почервонів, оглянувся на мене й раптом почав швиденько розв’язувати носову хустку.
— Сашко?
— Згинь, Свєтко! — крізь зуби порадив Івушкін, акуратно закочуючи рукави.
Борис миттєво відв’язався від свого кінця мотузки.
— Сашко, візьми мене, я півроку на карате ходив! І-ія! — продемонстрував він свою бойову міць.
Скіф мовчки покрутив пальцем біля скроні й витяг з-за пояса томагавк…
— У скі-іфа чотири ноги, позаду — довгий хвіст, але торкнути його не моги за малий його зріст! — чомусь мене потягнуло на древню дражнилку.