Перехід кота Васька до стану розумного союзника вселив у Світланину душу надію на щасливий кінець авантюри. Звичайно, Свєтка пам’ятала про ультунове походження свого кота, але весь цей час він поводився, як звичайна свійська тварина, до того ж нахабнувата. Його двійника, справжнього кота Васька, терміново довелося дарувати подрузі, тому що поява ультунового конкурента ввела бідолаху в меланхолію. Ультуновий негайно захазяйнував у квартирі на повних правах: свіжа риба, регулярні прогулянки й тепле містечко на тахті.
Що таке ультуна? Цього не знав навіть патрульний сто сорок сьомого сектора, який мав безпосереднє відношення до появи ультунового створіння у Світланиному домі. Досить сказати, що ультуна існує, і з неї можна зделявувати абсолютно все, навіть кота.
Васько став настільки звичною частиною довкілля, що Свєтка не здивувалася, виявивши його в трамваї, адже кіт частенько супроводжував хазяйку в походах по місту. Тільки по-людськи дотепер не говорив… Утім, ніхто від нього цього й не вимагав! Хоча Світлана й не оглядалася, вона була впевнена: кіт крадеться слідом — один раз він уже дряпався по стрімкій стіні й досить вдало. У Світлани різко покращився настрій, і вона дозволила собі звернутися до головного зетага:
— Ви не скажете, котра година?
— Сто сорок четверта.
Здивовано хмикнувши, Світлана вирішила не перепитувати. За її припущеннями зараз мала добігати друга ночі.
Іти стало важче: якщо дотепер шукачі Могутності спускалися, то зараз доводилося підніматися. Помітно розширився коридор, хоча решта залишалося по-старому: білясте світіння стін, поцяткованих тріщинами, й міцне трамбування земляної підлоги. Місцями вона чомусь була теплішою, місцями холоднішою, але загалом цілком терпимою для босих ніг.
Після двох поворотів коридор розділився на дві абсолютно однакові галереї, і Світлана засумнівалася, яку вибрати. Подивилася на Тайфуна, але він мовчки знизав плечима. Птерода більше турбувала відстань, на яку йому дозволяли віддалятися конвоїри, і ті вигоди, які він збирався з цього здобути. Птерод теж підбадьорився, незважаючи на невдалий результат сутички, перестав гнутися в три погибелі й заощаджувати дихання.
Дівчина повернула праворуч. Кроків через сорок з’явився незрозумілий звук: чи то стогін, чи то виття, жалібне, надривне. Він прокотився тунелем, змушуючи ледь помітно подригувати стіни, і затих. Світлана зупинилася.
— Там хтось є, — сказала вона головному зетагу.
— Повернемося?
Світлана нічого не відповіла, але рушила вперед. Головний продовжував чітко витримувати дистанцію у два кроки, Тайфун відставав від нього на п’ять, а конвоїри давали своєму підопічному не більше трьох кроків волі, продовжуючи уважно стежити за кожним його рухом. Стогін повторився. Свєтка витягнула шию:
— Може, там когось привалило?
Тайфун із сумнівом похитав головою, але сказати нічого не встиг, тому що Світлана раптом ойкнула й кинулася бігти. Довгі руки зетага піймали порожнечу:
— Стій!
Конвоїри, про всяк випадок, вчепились у птерода, а головна примара кинулася в погоню.
Наприкінці галереї, там, де був тупик, гігантська членистонога тварюка терзала людину. Розмірено піднімалися й опускалися лапи, що закінчувалися пазурами, але людина ще боролася. Світлана летіла вперед усе швидше й швидше, не чуючи нічого, крім виття-стогону, що рвав душу. Впасти на голову тварини, вчепитися в очі, а потім… Що буде згодом, вона не думала, головне — встигнути!..
— Свєтко! — Тайфун вдало відшвирнув одного зетага, але другий попав йому під ноги.
Світлана вже була за два кроки від тварюки, але тут уперед вирвався зетаг. Руки зі свистом розрізали повітря. Перший удар впав на спину членистоногого, ламаючи її, як яєчну шкарлупу, мнучи хітиновий панцир, трощачи шипи й пластини дзеркальних лусочок. Другий удар остаточно умертвив людину, обірвавши протяжний стогін. Позаду щось загуркотіло, але Світлана не обернулася.
Вона з жахом дивилася на агонію невідомої тварини, на безладне мелькання лап і на завмерлу нерухомо людину.
— Убивця! — прошепотіла вона майже беззвучно.
Головний зетаг обійшов чудовисько, нахилився над людиною й підняв… порожній одяг. Жменька соломи, ось і все, що залишилося лежати на підлозі. Примара обнишпорила кишені й торжествуючи показала Світлані невеликий білий кубик, грані якого відразу потемнішали:
— Ключ! Могутність десь поруч. Може тут?
Зетаг заглянув в отвір колодязя, що зникав у безодні, у якій, мабуть, і ховався звір.