— Ми відшукаємо його, правда ж, провіднику? Адже я не порушив закон, я йшов за тобою, провіднику! А ті… відстали.
«Відстали?» Світлана оглянулася.
Стіна, така, як скрізь: світла, з прожилками тріщин. Тільки земля під ногами ще ледь-ледь здригалася, та щось глухо рокотало на тому боці. Не було більше коридору, не було Тайфуна, Васька, зетагів… Залишився кам’яний мішок з колодязем, здихаюча тварина, трішки ганчір’я й головна примара. Все.
І тоді Свєтка потягнулася, як кішка, всім тілом, відчувши кожен м’яз, кожну клітинку. Тіло було слухняне, як натягнута тятива. Танцюючим кроком вона наблизилася до зетага й заглянула в його тьмяні очі, потім обережно торкнула пальцем сіру грань кубика… Потім ударила долонею по руці зетага! Кубик слухняно здійнявся в повітря, затримався на секунду й ковзнув у чорну пащу колодязя. Примара автоматично зробила хватальний рух, але рука його раптом виявилася закоротка. Кубик проїхав своїм шляхом.
— Жовта жаба! — Світлана відкинула з чола закублане волосся й повторила майже ласкаво: — Жовта жаба, що уявила себе богом.
Розділ 18
Зетаг справді зжовк. Його страшні руки, збираючись обхопити шию жертви, скинулися, але Світлана відскочила назад:
— Іди сюди, моя радосте! Іди, я чекаю! — вона підняла рукав куртки, погладила браслет Орві й поманила примару: — Ну, що ж ти?
Зетаг знову клацнув руками, як гігантськими клішнями, хапаючи порожнечу. Світлана розсміялася, і цей сміх дивно пролунав у тиші підземелля:
— Ну, що ти зволікаєш, пане небіжчику?
Зетаг заревів, завдаючи удару в те місце, де щойно стояла Світлана. Зі стелі посипався пісок.
Гнучка й моторна, як древня мисливиця, Свєтка кружляла й кружляла на краю провалля, але зетаг теж був обережний і хитрий. З кожним новим змахом його руки пролітали все ближче й ближче від дівчини. Піт струмками збігав по Світланиних щоках, на ходу вона скинула з себе куртку, залишившись в одному светрі. Гра ставала небезпечною. З кожним новим колом Світлані було все сутужніше й сутужніше розраховувати рухи, до того ж, заважала звірина туша, що розкинула лапи на половині площі підлоги. Один раз зетаг майже дотягнувся до Світланиного волосся, і вона лише дивом встигла відкинути голову.
— Ну, малюче, ходи до мене!
Ковзний удар зачепив її плече, і ребро зетагової долоні, ніби ножем, зрізало жмут рукава разом зі шкірою.
— Любоньку, я чекаю тебе!
Наступний удар мав рознести Світланину голову, але дівчисько відхилилося, і зетаг глибоко ввігнав руку в стіну. Він заричав і рвонувся, щось сухо клацнуло, рука відірвалася від плеча й залишилася стирчати, по лікоть увіткнута в павутину тріщин.
Вигляд однорукого зетага змусив Світлану позадкувати й зачепитися за ганчір’я, що валялося поруч із тушею… Новий удар збив її з ніг. Свєтка відлетіла до самого краю колодязя й відчула крізь светр крижаний подих пітьми.
Зетаг підійшов ближче й зупинився. Щелепа в нього відвисла, і він засміявся моторошно. Щелепа так тряслася, що було видно, як підскакують жовті ікла. Світлана не могла ворухнутися, бо тоді неминуче зірвалася б у безодню. Нарешті зетаг перестав сміятися й нахилився. Зараз його ікла вп’ються в горло…
— Убивця! — скрикнула Світлана так, що луна прокотилась під склепінням підземелля.
Якась невідома сила швиргонула зетага, він ударився об власну руку, що стирчала зі стіни й… розсипався на шматки! Вібрація. Простий струс повітря — й усе.
Світлана пролежала на краю колодязя доти, доки під струменем холодного повітря не оніміла ліва половина тіла. Потім все-таки зважилася відкотитися вбік і сісти.
Тиша. Мертва тиша панувала в підземеллі. Біля стіни валялися жалюгідні останки того, хто більше не зможе встати на її шляху. Свєтка заплющила очі й обхопила голову руками. Все тіло нестерпно нило, здавалося, розривалася від болю кожна клітинка. Йти вперед більше нема чого. Назад?.. Несила шукати дорогу. Залишається тільки…
— Свєтко!
Стіна звалилася, ховаючи під собою останки зетага, і в прорізі, що утворився, виник Тайфун. Світлана хотіла підхопитися, але тільки слабо поворухнула рукою й простогнала: «Таю».
Що б вони без мене робили, не уявляю! У цій серії добряга Орві вирішив повторити старий трюк: хто не йде за провідником, того з’їсть бяка. Бяка виглядала так гидотно, до того ж, випромінювала якусь гидоту. Зетаги скопитились одразу, повитрачали силоньку на попередніх убивствах, а Тайфун нічого. Я підкинув йому ще крапелинку енергії, він ожив, перевтілився в хмару із Дзяндзо й почав із цією бякою розбиратися. Виявилося, він схожу зустрічав аж на кордоні свого сектора в другому патрульному рейсі. Стара знайома. Молодець Орві, кошмарів насадив, щоб нікому не кривдно було: і земних, й інопланетних. Правда, це не він саджав, а Система його Дому, але однаково непогано. Спочатку порилася у свідомості провідника, потім у свідомості супровідного, нашкрябала того, іншого і втілила. Так, а чому для зетагів нічого не знайшла? Утім, їм забагато честі буде! Після того як реальність була ретельно перекручена, Будинок вирішив зрівняти сили шукачів. Кожному поставив відповідні умови, частину енергії відітнув із самого початку, решту вилучав дорогою. Зетаги дарма узялися так завзято усувати конкурентів — кожен украв у них по шматочку сили. Взагалі ж гра велася тільки між ними й Тайфуном, інше — бій з тінями Орві. (Я підозрюю, що мало місце створення біологічних конструкцій, які адекватно реагують на умови перекрученої реальності. Причому конструкцій, що не мають ультунового компонента у своїй структурі, на відміну від тих, що зустрілися нам у підземеллі. «Люди» Степена не зникали відразу після «смерті», а продовжували ще якийсь час зберігати стійкість вигляду.) Тайфун теж почав втрачати силу, але зетаги надовго вивели його з гри, законсервували практично, чим собі ж і нашкодили. Після того як я вивів його зі стану хисткої рівноваги, розвиток пішов у зворотньому напрямку: птерод знову став птеродом.