— Прийнято, — сказав кіт.
Мрячив дрібний дощ. Ліворуч смутно маячили корпуси новобудови, праворуч починався величезний пустир, перерізаний залізничним насипом: тягли нову вітку до машинобудівного заводу.
— Мій корабель! — викрикнув Тайфун радісно.
— Де? — Світлана здивовано роззирнулася навсебіч.
— Он там!
— Не бачу.
— Природно, я встановив захисне поле. Бракувало ще роззяв зібрати.
Кіт гидливо обтрусив лапу, обійшов калюжу й сів, акуратно розклавши на сухому місці хвіст:
— Історія закінчена. Мчи на свою базу.
Птерод повернувся й пішов, не оглядаючись.
— Таю!
Тайфун зупинився.
— Топай-топай, не зважай, — порадив кіт. Щоб не заридати вголос, Світлана вчепилась зубами в рукав свого багатостраждального светра. Її били дрібні дрижаки. Тайфун оглянувся через плече:
— Ти змерзла?
— Звичайно, змерзла! — буркотливо відгукнувся кіт. — Босоніж, в одному светрі й тоненьких штанях. Був би ти людиною, теж змерз би під дощем. Лети хутенько, а ми додому в тепло відправимося!
Тайфун засумнівався.
— Ти не пхикай! — заспокоїв кіт хазяйку. — Іти не довго: до першого міліцейського поста.
Світлана навіть тремтіти перестала:
— До чого тут міліція?
— Та сто п’ятдесят дев’ята година минає, тебе більше тижня вдома не було! Вся міська міліція шукає.
— Як більше тижня? Тільки друга доба…
— Це там друга, а тут — більше тижня!
— Боже, що діється вдома! — Світлана повернулася й побігла вбік міста.
Але не встигла пробігти й декількох кроків, як налетіла на Тайфуна. Птерод стояв, низько нахиливши голову, і дивився під ноги:
— Я хотів це… попрощатися…
— Виженуть тебе з Патруля, — похмуро напророкував кіт і почухав за вухом.
Зовсім втратити розум Свєтці я не дав. Улаштував невеликий розряд з іскрами, так що союзничків розметало в сторони. Тайфун навіть не пручався, коли я оселяв його в корабель, зрозумів, що проти ультуни не попреш. Стартував, як миленький.
Удома хазяйці моїй влетіло неабияк, але й по заслузі: треба записки писати, коли на справу вирушаєш. Якби не моя передбачливість, батьки взагалі б з розуму зійшли! Добре, я матері в село телеграму відправив: «Я його люблю, не шукайте мене. Світлана». По моргах, у всякому разі, вони її не розшукували. Щодо міліції я просто настрахав, щоб додому скоріше бігла: про міжзоряного терориста дільничний Степанівні не повірив. Справа скидалася на звичайний сімейний скандал. Степанівна разом з громадськістю будинку на весь голос затаврувала сучасну молодь і взяла під сумнів моральний облік Світлани Дудар.
У Свєтки вистачило розуму від телеграми не відрікатися, ляпас вона стерпіла мовчки, у пояснення не вдавалася, день у сімействі Дударів завершився спільними риданнями жіночої половини. Батько взагалі вирішив за краще в дамські розмови не втручатися…
Розділ 21
— Нащо ти це затіяв? — Світлана звісилася з тахти, щоб подивитися на скрученого калачиком на м’яких домашніх тапочках кота. Ситий і задоволений Васько ліниво підняв голову:
— Винятково з цікавості. Перевіряю деякі теорії.
— Ну і негідник же ти!
— Чому це? Ти жалкуєш?
— Я? Ні! Але чому ти нам попрощатися не дав?!
— Малолітня розпусниця, — сказав кіт, позіхаючи. — Ви — біологічно далекі істоти.
Світланина рука схопила кота за карк, серйозно струснула й жбурнула убік дверей. Васько завис у повітрі, сердито блиснув зеленими очами:
— А ну, легше!
— Я люблю його!
— Ну то й що? — кіт продрейфував до вікна й завис на рівні батареї центрального опалення. — Кого ти любиш: невловимого Юма, хмару із Дзяндзо або рожевого восьминога?
— Тайфуна. Будь-якого.
Кіт підставив живіт струменю теплого повітря, а лапи простяг, як у невагомості:
— Нікому не кажи про це. Не зрозуміють. Навіщо тобі монстр?
— Він добрий!
Між вусами кота проскочила біла іскра:
— Знайшла добряка! Однаково ти його до своєї спідниці не прив’яжеш. Він вільний. Як я.
— Дурень ти ультуновий! — з серцем сказала Світлана й відкинулася на подушку.
Світлана дивилася в темряву зовсім сухими очима. Вона справді не жалкувала ні про що, хоча йти містом глибокої осені босою і простоволосою під вогнем перехресних поглядів, шепотіння за спиною, прикриваючи долонею діру на рукаві светра, шарахаючись від сирен і зустрічних міліціонерів… Ну й що? Зате спогадів у неї ніхто відібрати не зможе. Ніколи в житті Світлані не було так добре, як на руках у Тайфуна: найсміливішого, найдужчого, найдобрішого. Світ міг ходити на вухах і вибухати, однаково Тайфун його не боявся, а отже, не боялася й Світлана. Древня, дуже древня жіноча надія на захист. Нехай все звалиться в пекло, але чоловік вибудує в пеклі фортецю, за надійними стінами якої жінка зможе ростити дітей. Матінка природа пообіцяла кожному свій приз, а потім відступила, залишаючи світ на волю провидіння.