Івушкін мовчав. На пропозицію перекусити він ніяк не відреагував, тому шматок хліба ми гризли без нього, залишивши його частку черствіти загорненою в аркуш із зошита.
— Це все інопланетяни вигадали! — заявив раптом Борька, змахуючи з підборіддя крихти.
— З чого ти взяв?
— А більше нема кому. Це вони вирішили випробування провести й вибрали наші кандидатури з усього людства!
Щодо вибору мені було не все зрозуміло. Ну, Олександр Петрович, скажімо, майбутнє світило педагогічних наук, але яку цінність представляли ми з Борисом? І потім, яке випробування й кого, власне, випробовують? І де? Що це за вінегрет: ідеш ліворуч — один час, ідеш праворуч — інший, і скрізь якась нісенітниця? До того ж, усе якесь… без подробиць. Кольори без півтонів: якщо трава зелена, так до єдиної травинки, якщо коники цвіркочуть, то як заведені, якщо дами — красуні, то всі як одна…
— Слухайте! — Борька раптом підскочив. — Чого це ми лише праворуч та ліворуч ходимо? Треба спробувати нагору чи вниз!
Івушкін розплющив очі:
— Ти пропонуєш рити окопи або будувати дирижаблі? А потім твої черевики збирай, де попало?
Похмура перспектива Бориса не злякала:
— Ми зв’яжемося мотузкою, щоб не загубитися! Однаково треба щось робити.
— Надумаєш і справді літати — висічу, — пообіцяв Івушкін, але прив’язати свій ремінь здвоєним шнурком до нашої мотузки дозволив.
Рюкзак Борька для дотримання чистоти експерименту віддав мені, а сам, трохи поміркувавши, став підстрибувати на місці.
— На кенгуру схожий, — визначив Івушкін. — Якщо до неба не дострибнеш, то вже землю точно проб’єш…
Рвонуло сильно. Чітко пролунав тріск, в обличчя пахнуло гаром, і перед нами звалилася, розкидаючи іскри, дерев’яна балка.
Будинок горів. Біля стіни корчився в полум’ї диван, жаром палахкотіли штори, скалився осколками екрана телевізор.
Івушкін згріб нас за плечі й притягнув до себе.
— Тримайтеся за мене! — гаркнув він на все горло. — Проскочимо!
Але горіло і спереду і позаду, у горлі дряпало від диму, сльозилися очі. Тріск повторився.
— Падає! — здається, це був мій крик.
Івушкін жбурнув нас до вікна, у якому не було жодного цілого скла. Високо!
— Стрибати! — він вискочив на підвіконня.
Останнє, що ми почули, залишаючи палаючий світ, — гуркіт падаючих стін.
Тиша в першу мить оглушила. Шурхіт хвиль, що набігали на пісок, прогримів барабанним боєм. Ми загрузли по коліно в рудуватих піщинах морського пляжу.
— Рюкзак горить! — придушено пискнув Борька.
Івушкін чортихнувся, випустив напівзадушених мене й Бориса, зірвав з моїх плечей рюкзак і став люто топтати. Потім віддихався, ретельно розмазав рукавом сажу по обличчю і сказав зовсім спокійно:
— Свєтка без підпалу не може.
Тут мене стало злегка трусити, я хотіла сісти, але Івушкін не дав:
— Не внось паніку, Свєтко, висічу!
Виявляється, я встигла заплакати. Кожна людина має право іноді поплакати.
— Сашко, це-е що було? — ледь заїкаючись, запитав Борька. — Це зараз чи потім?
Івушкін ще інтенсивніше розмазав бруд, зітхнув і сказав:
— Яка різниця, коли однаково — мерзенно!
Отже, ми по коліно загрузли в піску. Ліворуч синіло море, праворуч, метрах у трьох від нас, піднімався крутий берег, що поріс травою й чагарником, над самим краєчком обриву паслася коза. Симпатична біла коза щипала травичку й повністю ігнорувала прибуття мандрівників у часі й просторі.
— Дике м’ясо пасеться, — натякнув Борька.
— Томагавк залишився у скіфів, — нагадав Івушкін.
— А… — що там іще планував Борька, залишилося невідомим: над обривом з’явився хтось металево блискучий, установив лавочку й сів доїти козу.
— Лицар, — припустила я.
— Робот, — припустив Борька.
— Баба Маруся в скафандрі, — припустив Олександр Петрович.
Наші сумніви розвіяв сам металевий: він закінчив доїти, забрав лавочку й повернувся в нашу сторону.
— Агов, люди, молока хочете? — прогримів над затокою потужний голос.
Івушкін склав долоні рупором.
— Це яке село? — запитав він замість відповіді.
— Нержавійка дубль зет.
— А століття яке?
Металевий подумав, погладив козу по рогах:
— Майбутнє.
— А ви хто?
— Універсальний робот з перевагою сільськогосподарських програм.
— А поруч хто?
— Коза Зіронька.
Діалог було перервано наростаючим свистом. Коза мекнула, мимохідь буцнула універсального й, стрибаючи, як зовсім дика тварина, гайнула в зарості. Робот подивився на небо, взяв лавочку й цебро з молоком і повернувся йти.