— Ці каналії часто знають про своїх господарів навіть більше, ніж ті знають про себе самі.
— Так, знають. Але, як ви бачите, роблять не надто розумні висновки...
Мнішек не договорив. Несподівано кінь графа, який тюпав першим, став дибки, вершник ледве втримався у сідлі, а тоді прикипів очима до чорної купи на дорозі. Голота мовчки об’їхав молодика і, не спішуючись, схилився до тіла, що лежало поперек стежини:
— Мертвий, пане Міхале. Всі груди пошматовані.
Голота зліз із коня до мерця, що закляк із руками, притиснутими до обличчя. Ліценціат із зусиллям забрав одну долоню. На нього скляним поглядом дивився чолов’яга з червоними від крові губами і густими вусами. Голота підняв голову на Мнішека. Той зблід і затулив очі рукою.
— Хто це? — спитав Голота, дивлячись на кривавий слід, що вів у хащі.
— Шинкар із Лишні, привозив нам учора їжу й вино... Запрошував до себе... Лосятини скуштувати, — глухо пробурмотів Мнішек.
— Отаке воно життя. Спочатку ти пропонуєш лосятину на вечерю... — Голота подивився на замерзлу кров на вусах шинкаря. — А тоді хтось бенкетує тобою.
Розділ 12
У якому відбувається полювання
Нещасного шинкаря загорнули у Мнішекового плаща і, крекнувши від натуги, закинули згорток на круп кобили, що хропла й брикалася копитами — так не хотіла бути катафалком. Голота довго шепотів їй щось у морду, поки шкапа врешті не завмерла, поводячи вухами, а тоді сумирно потьопала стежкою. Ішла, хоч і раз по раз косила очима на свій вантаж і нервово дрижала ніздрями.
Заплутана лісова стежка, яку ще треба було розгледіти під снігом, скоро вивела їх до широкого поля. На ньому, ховаючись за купками невеликих гаїв, розкинулося село Лишня. Саме звідси з клунком наїдків приходив до любовного гніздечка Мнішека покійний шинкар.
Лишня, що коптила зараз зимове небо струменями димів, хоч і належала шляхтичу Бруно-Камінському та на п’яницю-господаря уваги звертала мало. Це було небідне село з власною, збудованою кілька років тому церквою і вітряком, що повільно махав на горбку своїми велетенськими руками. Вітряк той, крім усього іншого, був орієнтиром для подорожніх, яких у Лишню сунуло чимало. А все через суху ковбасу з пивом — страву, яка прославила місцеву корчму.
Знаменитий шинок вони побачили відразу. Він стояв не на краю села, як зазвичай, а чи не в самісінькому центрі і виглядав майже так само пишно, як панський палац. Коні почвалали до великого будинку з кількома дверима, ґанком і вирізаним зі стовбура дерева звіром, у якому Мнішек упізнав ведмедя, а Голота — велетенського бобра, що гордо стояв серед цілого моря багнюки.
Ліценціат скочив із кобили і заходився стягувати тіло нещасного шинкаря. За його маніпуляціями з вікон корчми спочатку зацікавлено спостерігало лише кілька пар очей, та вже наступної миті двері розчинилися й надвір вилетіла розпатлана шинкарка, що, біжучи, рвала на собі волосся. Божевільно випинаючи очі, вона дико завила, впала й почала качатися по підмерзлому багну. Крики були настільки страшними, що скоро на майдан набігло чи не півсела. Кліпаючи очима, всі дивилися на роздерті груди чолов’яги, швидко хрестилися, а хтось із бабів і малечі вже й собі схлипував і підвивав.
Голота з Мнішеком трохи постояли у натовпі, а тоді натягли шапки, покликали старших чоловіків і коротко розповіли, де й коли знайшли тіло. Закінчивши, Голота піймав погляд Мнішека і показав очима в бік Наливайки. Той лише похмуро кивнув.
Через переполох нікого в шинку не було, тож Голота не став чекати, а перехилився через шинквас і вже хотів узяти пляшку, як почув рюмсання. Ліценціат подивився вниз і побачив чорнявого хлопчика, що, забившись у куток, розтирав кулаком сльози по замурзаній мармизі. Голота перестрибнув через шинквас, присів навпочіпки біля малого й потурсав його за плече. Хлопчак підняв заплакані очі й зашепотів самими губами.
— Дядько Василь казав батьку не йти, а вони не послухалися, — малий ковтав сльози й гучно шморгав носом. — Дядько казав, що в лісі звір саме ходить, а батько тільки сміялися. І мати сміялися, — знову перехнябило малого, і він готовий був уже з силою розревітися, та Голота схопив його за руку, стиснувши до болю.
— Який звір? Хоча до біса того звіра. Кажи, де дядько живе?.. Ну!
У хату до бороданя Василя, що спав на лавці, не знімаючи паркого кожуха, першим зайшов Голота. Він широко перехрестився на ікону і став навпроти чолов’яги могутньої статури, що не виказував ознак життя. На те, що воно таки ще теплиться в огрядному тілі, вказувало хіба що слабке сопіння. Услід за Голотою до господи тихо пробрався Мнішек, який обережно сів на краєчок лави, гидуючи торкатися будь-чого, а потім, подумавши, витяг свій батистовий носовичок і приклав його до обличчя. Диво, та напружений гіпнотичний погляд Голоти, що втупився в бороданя, приніс результат. Господар отямився, повів осоловілими очима навколо, підвівся й дихнув на гостей сивухою, та так, що ті мало не вчамріли на місці.
— Слава Ісусу... — почав було Голота, хапаючи ротом повітря.
— Що, привезли того дурня? — прохрипів бородань у відповідь.
— Кого? — ввічливо перепитав Голота.
— Гаврила, родича мого... Ну, шинкаря! — крикнув Василь, зайшовся кашлем і потягся за кухликом з водою.
— А-а-а, привезли. Так. Холодного вже... А як ти здогадався? — здивувався Голота.
Василь застережливо виставив долоню, продовжуючи пити, і лише коли перехилив весь кухоль, відповів.
— Чую крик від шинку, Пріська верещить... — тикнув пальцем бородань у бік корчми. — А я казав йому вчора, щоб не їхав.
— Чому це?
— Бо Звір ходить.
— Хто ходить? — ще раз напружено запитав Голота.
— Ну, той, що людей їсть.
— Звір? — проказав ліценціат, не відриваючи погляду від бороданя. — Ти п’яний часто ходиш? З п’яних очей тобі і Люципер, мабуть, ввижається.
— Як тебе... — голосно почав Василь, а тоді зашепотів. — Бачив його на власні очі, — приклав він палець до очей, а тоді показав на Голоту, — як тебе зараз.
— І який він?
— Страшний. Вишкірений, з пасмами. Диявольське поріддя.
— То він людей шматує?
— Роздирає. Кігтями, — хитнув головою бородань.
Голота подивився на Мнішека, що лише нервово посміхнувся.
— На диявола схожий! — повторив Василь. — На якогось химерного вовка чи що. Тільки худого й довгого, як жердина, і все хоче на задні лапи стати. Очі горять сатанинським вогнем... Я саме пастки перевіряв, коли він з лісу вийшов... То я мало в штани не... того.
Мнішек хотів був щось сказати, відняв напахченого платка від рота, та Голота вирячився на магната з таким виразом обличчя, що той лише клацнув зубами й не видав ані звука. Голота потягся до поясу і повільно витяг звідти капшучка, що зранку йому видав Сангушко. Кошель призивно дзенькнув. Бородань мотнув головою, як дикий аргамак, кліпнув зненацька протверезілими очима й подивився на Голоту.
— Підеш з нами? Покажеш, де бачив? — спитав ліценціат.
— Піду, — просто відповів Василь, не відриваючи погляду від мішечка з грішми. У голосі Бороди не відчувалося й натяку на те, що він ще хвилину тому й лика не в’язав. Голоту так здивувала така реакція на гроші, що він ще раз потрусив гаманом, монети знову дзенькнули. Селянин, наче зачарований, важко піднявся на ноги.
— Утретє я тобі не радив би трусити грошима в нього перед пикою. Бо він ще полетить, — проказав Мнішек, не забираючи руки з хусткою від рота.
За кілька хвилин від сонного чолов’яги, що нагадував зарослого щетиною кабана, не залишилося й сліду. Збираючись у дорогу, Василь пурхав хатою, де жив одинаком, як метелик. Він одягнув іншу свиту, знайшов шапку, мовчки запхав у руки Голоті якусь стародавню пищаль. На рушницю ліценціат дивився з недовірою, адже не схоже було, аби з неї хоч раз стріляли, але нічого не сказав. Собі ж Василь узяв величезну рогатину.
— Вибачте, пане, в мене для вас нічого немає, — засмучено проказав він, подивившись на Мнішека.
— Дякую, — презирливо відкопилив губу Мнішек. — У мене є пістоль. Але не думаю, аби він згодився. — І обернувшись до Голоти, додав: — Шановний Голото, вам не здається, що ця, як би це сказати не так образливо, експедиція... — це якась дурня?