— Кидайте цю вашу скромність і приймайте почесті, — вигукнув нетверезий Сагнушко. — Голото, нумо до гурту!
— О, мій дорогий друже, — сміючись, вигукнув Мнішек до Голоти, — товариш у страшній пригоді, герой достойний Олімпу. Скажи старості, що то ми вдвох... Як два Аякси з Іліади, як Геракл і Полай, як Персей і Тезей. Удвох проти Звіра з Аїду, — Голота слухав цей потік свідомості, не перериваючи, та з таким кислим виглядом, що Мнішек, навіть нетверезий, щось таки второпав і замовк. — Щось сталося, ліценціате?
— Пане Міхале...
— Та кажіть уже швидше! Що?
— Доведеться відкласти наш тріумф, — Голота без запрошення впав на м’яке крісло, що стояло поруч, і переповів те, що тільки-но розповів Ярині Ястжембець. Обличчя магнатів усе більше смутніли.
— Отакої. То ми вже не герої... — розвів руками Мнішек.
Та очевидно було, що найбільше засмутився Сангушко, котрий уже вирішив, що спекався проблеми, якою мучився ось уже рік.
— Так хто ж убиває? — запитав він безпомічно, виливши на свій жупан добру половину бургундського з келиха. Голота лише знизав плечима й неохоче почав згадувати розповіді селян з Лишні.
— Ще селяни говорили... про вовкулаку, справжнього вокулаку, не вовка, — Сангушко коротко реготнув, усміхнувся і Мнішек.
— Це людина, що на вовка перетворюється? — запитав староста глузливо.
— Саме так, і селяни в горах вірять у це, як у Бога, — промовив Голота.
— Наші мудрі селяни вірять у таку кількість дивних речей, мій дорогий друже, що, я думаю, у вас очі повилазили б, якби я розповів вам хоч трохи з того, що вони тут роблять, — промовив почервонілий кременецький староста.
— Що саме? — зацікавлено запитав Мнішек.
— Я ж кажу, що завгодно. Чари, магія, відьми. Мені лише цього тижня он нарозповідали. Одна он нащось землю з могили крала, інша щось підливала у їжу пану — причаровувала. І це, мій милий Мнішеку і шановний Голото, люди роблять у вісімнадцятому столітті! Подумайте тільки!!!
Від будинку Сангушка до монастиря василіян Голота йшов повільно, задумливо розкидаючи ногами снігові замети. У голові була справжня каша, і він ніяк не міг зібрати думки докупи. Щось його дуже турбувало, а що саме — не міг зрозуміти... Врешті від різких рухів стрельнуло в спині. Голота скривився, схопився за рану, а тоді його наче пронизало. Він завмер, постояв з секунду, обмірковуючи, а тоді повернувся й кинувся бігти вулицею, забувши про біль.
Біля будинку Хохриттера він був за хвилин двадцять і загатив у вікно кулаком, немов хотів розтрощити скло. Двері обережно відчинилися, і звідти на нього подивилося злякане й заспане обличчя німця у незмінних окулярах.
— Голото? — ошелешено дивився старигань на Голоту, що нервово сіпався в нього на порозі.
— Немає часу пояснювати! Шановний лікарю, ви ж бачили мою побиту спину. Як вона виглядала, ви ще казали мені?
— Га? — здивовано просипів сонний німець.
— Як моя спина виглядала кілька днів тому?
— Наче хтось виривав м’ясо кігтями, але... До чого тут це, Голото?
— Дякую, лікарю, — Голота повернувся й побіг у ніч. Серце мало не вискакувало з грудей, а в голові колотилася єдина думка: «Тепер я знаю, що за Звір тут убиває».
Розділ 14
У якому Голота йде на побачення
Хр-хр-хр! — хрипіло під Голотиними пальцями, і для нього цей хрип був ангельською музикою. Він із ненавистю дивився у побуряковіле, побите віспою обличчя з вислими татарськими вусами і час від часу відхилявся від кулаків, якими його жертва намагалася відбитися. Очі ката Болиця розширилися і стали більшими вдвічі. Він харчав, заходився слиною, і удари його ставали все слабшими. Голота зрозумів — це кінець, і востаннє подивився в перехняблене й червоне обличчя свого ворога. Двічі той був на волосину від того, аби перервати життя Голоти, і лише дива не дозволили цього зробити.
«Навіть трохи шкода отак банально вбивати такого серйозного супротивника. Можна було, звичайно, влаштувати справжню дуель із секундантами, стати в позицію, стрімкими ударами загнати його в кут і розпанахати до поясу, але... Що ж робити, коли ти застав ворога у спальні, у сорочці й на нічному горщику, а за дверима можуть бути кілька підручних із киями. На війні, як на війні...», — тільки-но подумав розслаблений Голота, як отримав такий удар по голові, що відлетів із ліжка, гепнувся своєю багатостраждальною макітрою об стіну й уже не мав бажання філософствувати.
Деякий час вони дивилися один на одного — Голота, що крутив головою, намагаючись прийти до тями, і Болиць, що хапав повітря, наче короп, якого щойно викинули на берег. У руках кат тримав погнутого мідного баняка, в який щойно справляв свої природні потреби.
У Голоти перед очима світ крутився, немов на каруселі, він хотів було піднятись, та лише заточився й обіперся об стіну. Ліценціат торкнувся голови. Крові було мало, але один бік спух, немов усередині надули якогось пухиря. Голота повернувся до ката, який і досі пожадливо хапав повітря, але не міг навіть посунутись у його бік — так йому було недобре. Вони мовчки дивилися один на одного, аж поки Болиць ледь-ледь прохрипів:
— Чого ти хочеш?
— Убити тебе, а чого ж іще, — мляво вимовив Голота. Його нудило, хотілося лягти на підлогу й обійняти її руками.
— Забирався б ти звідси, як тобі вдруге пощастило... З Кременця. Не випробовуй долі... — задихаючись, проказав Болиць.
— Не можу, — скривився Голота, притискаючи руку до рани, яка почала вже пульсувати болем.
— Чому? Така жага помсти? — натужно шелестів Болиць.
— Бо ти людей убиваєш, — так же неспіхом, ледве виштовхуючи слова, промимрив Голота.
— Злодіїв і вбивць... Аякже.
— Невинних людей, Яську. Невинних людей.
— Ти не був невинним, Голото, ти сам знаєш, за що потрапив до мене вперше, — тримаючись за горло, прошипів Болиць.
— Я не про себе...
— А про кого? — щиро здивувався Болиць.
— Не прикидайся дурником, кате... Що, любиш людей насмерть канчуками забивати і серце виймати?
— Про що ти кажеш, Голото? Я людей за присудом суду вбиваю і ніколи інакше. Ось тобі хрест, — Болиць намагався перехрестися, але знову схопився рукою за горлянку.
— Брешеш, собако, — прогугнявив Голота. — Зниклі люди — то твоя робота. Забиваєш їх своєю дев’ятихвосткою, а тоді серце їм вириваєш.
— Як це? — обличчя ката витяглося.
— Актор із тебе нікудишній, повір мені.
— Так то не Звір, якого ви сьогодні з Мнішеком притягли?
— Не прикидайся, — знову промимрив Голота. — Я бачив на тілі жертви сліди твоїх канчуків... Перетворюєш груди людей на кашу своїм нагаєм із кігтями? — люто випнув губи Голота.
— А що, тільки я маю дев’ятихвостку по всьому старостві?! І навіщо мені вбивати? — обурено зашепотів Болиць.
— Бо ти хворий звір, Болицю. Ось чого. Отримуєш задоволення від болю інших.
— То скажи мені, навіщо мені це робити? Десь у глухих лісах? Я ж і так убиваю людей! Цілком легально і зі згоди церкви, старости й магістрату. Навіщо трястися, ховатися й чекати, що мене знайдуть та четвертують на площі?
— Бо ти...
— Бо я — «хворий звір»? Так-так, я зрозумів тебе, — насмішкувато прохрипів Болиць.
— Ти обрав дуже зручну позицію, кате. Упевнений, що маєш непохитну залізну причину, чому на тебе ніхто не подумає...
— А ти вигадав собі дуже зручного вбивцю. Який навіть не може захиститися, бо ти за нього все вирішив.
— Де ти був того ранку, коли вбили Мільчека, Болицю?
— Якого ранку?
— Першого дня листопада.
— Дай подумати. Це ж неділя.
— Так, неділя.
— Була в мене робота. На майдані. Відьма Хриська, що чаклувала проти пана Торжевського. Можеш перевірити. А то її спитати, на Медовій вона живе. Правда, як вона розкаже — без язика? — Болиць широко посміхнувся, та знову скривився від болю.
— О котрій?
— Опівдні.
— Ти мав доста часу, аби зранку доскакати до Кременця з лісу.