Мнішек замовк, знову зробив великий ковток вина і швидко, ковтаючи слова, продовжив:
— Усе це тривало до проклятого літа наступного року. Ми зупинилися в містечку Казале-Монферато, у П’ємонті. Чергове чарівне місце. Казкові вузенькі вулички, шпилі й маскаради. Це був 1763 рік, мені було 15. Я упрохав Хохриттера піти на черговий карнавал. Це була якась чергова середньовічна містерія: усі були в масках і безперестанку пили місцеве п’янке вино, — Мнішек замовк, згадуючи. — Я познайомився з дівчиною... Її звали Альбертіна. Невгамовна, жвава, як ртуть, білявка. Ми пили, танцювали, сміялися, цілувалися... і врешті втекли зі свята... А далі... — магнат нервово потягнув головою. — Двадцять перше липня 1763-го року. Читай, Голото.
— «Я прокинувся вранці на околиці міста, серед якогось гаю, — почав Голота впівголоса. — Сильно боліла голова. Мої руки, обличчя та одяг були в крові. Поруч лежала нежива Альбертіна, а над нею причитав Хохриттер. Я отетеріло стояв і дивився на неї, поки лікар не забрав мене звідти. Удома він узяв усі наші гроші і зник на годину. А коли повернувся, то ми відразу виїхали з міста. Ми не говорили про те, що сталося. Але я знав. Я перетворився на вовка і пошматував її...»
— Ми продовжували мандрувати, але нічого вже не радувало мене: ні море, ні гори, ні весь той нескінченно прекрасний край. Ми залишили Італію й переїхали до Франції. Потроху мені ставало гірше, і після нападу, під час якого я ледь не вбив людину в Страсбурзі, ми вирішили повертатися додому. Хвороба ставала все сильнішою. Я мало пам’ятав, що коїв, а лікар нічого не розповідав. Однак я знав, що ще кілька разів нападав на людей, і хто знає, скількох ще вбив. Моя весела подорож перетворилися на жахіття.
Голота з жахом дивився, як щосекунди змінюється обличчя Мнішека. Воно немов жило своїм життям. В одну хвилину посміхалося, кривилося, перетворювалося на жахливу маску, зрештою заспокоювалося і знову кривилося. Серце ліценціата стукало, немов скажене, він приголомшено слухав історію магната-вовкулаки.
— Ми тепер не подорожували, а тікали з місця на місце, залишаючи за собою мерців... Врешті в Аусбурзі я пішов до кузні й замовив собі велику клітку. Сказав лікарю садовити мене за ґрати, коли він відчуватиме, що настав час. Він довго відмовлявся, але врешті здався. Я і в Кременець приїхав саме так. Однак мене побачили. Не впізнали, та ледь не підняли бучу. Звідси й чутки, що молодший Мнішек возить за ґратами людину. Клітку довелося відправити до Вишнівця. До маєтку я так і не зміг повернутися — одна лише думка про той будинок кидає мене в піт. Я думав тут, у всіх на виду, у палаці Сангушка, я стримуватиму себе. Марна надія. На моїй совісті вже сім смертей отих нещасних. Я пробував зачинятись, наказував Хохриттеру зв’язувати себе, та це не допомагало. Зранку всі мотузки розірвані, а двері нарозпах. Останнім часом я навчився стримуватися, але це дуже важко. Він стає все сильнішим, а я вже без сил... Ось так. Тепер, Богуславе, ти знаєш усе.
Голота потер лоба, облизав губи. Сказати, що його шокувала історія Мнішека — не сказати нічого. Живий вовкулака, що сповідується в убивствах, — сцена з якоїсь божевільної вистави, яку так любила його покійна тітонька. Він дивився на Мнішека, що далі цмулив вино кухлями й п’янів на очах.
— Що то за ритуал, який я бачив у будинку Потоцького?
— Я купив книгу в одного торговця в Вормсі, — вовкулака ледве совав язиком. — Магічний ґримуар. Там є опис, як стримати лють вовкулаки. Якщо перевертню принести жертву, він не шукатиме нової до наступної повні. Це, до речі, не завжди, однак допомагає...
— Кого вбили під час того жертвоприношення? — нервово перебив Голота вовкулаку. — Я бачив невеличке тіло. То була дитина, Міхале? Ти вбиваєш дітей?!
— Що? Ні! — п’яно й широко перехрестився Мнішек.
— Кажи правду, Міхале!
— То було ягня! Ягня, Богуславе. Клянуся тобі! — вирячив очі Мнішек, і Голота трохи заспокоївся.
— А хто приносить жертву?
— То був Мірек, а так у колі Хохриттер, удова, ще кілька адептів чорної магії приїхали зі Львова...
— Веселе місто Кременець, нічого не скажеш. Мільчек, шинкар з Лишні, то все ти?
Мнішек лише ще більше похилив голову.
— До цих випадків вовкулака не з’являвся вже давно... Я... Я не знаю, чому... Чому він з’явився. Мабуть, тому, що зовсім без сил. Саме тому провели ритуал. Аби стримати його.
Голота не знав, що ще запитати у Мнішека, якого він боявся й жалів водночас. Він зазирав у очі вовкулаці, і первісний страх пульсував у нього в животі.
— Як це... Убивати? — запитав він нарешті.
— Не знаю. Я не пам’ятаю, — тихо сказав шляхтич. — Але я знаю, як мені жити з цим. Це так, як у Дантовім пеклі при житті, Голото, — просто сказав Мнішек, дивлячись у чару з червоним вином. — Я в рівчаку з киплячою кров’ю...
Розділ 18
У якому Голота цікавиться казками
Голота світив голою спиною, сидячи на тапчані серед купи ковдр та вовняних покривал. Згорбившись, він не зважав на мороз, що лютував і тріщав за вікном так, що аж замерзла вода в баняку. Потягся до горщика, розбив тонку кригу дерев’яним кухликом і зробив кілька ковтків холоднючої води зі шматочками льоду. Язика й губи обпекло, мов вогнем, та Голота й не зморгнув: витерши вуса, робив далі те, що завжди заспокоювало й повертало до ладу думки — чистив зброю. Байдуже, що та була чиста-чистісінька. Голота саме завершив витирати свою тьмяну карабелу й різким рухом закинув її у химерні піхви, що нагадували звичайну товсту гілку вишневого дерева з грубо обрубаними дрібними галузками, а тоді взяв зі столу пістоля. Пробігся пальцями по арабській в’язі, що прикрашала всеньке стріливо, і мимоволі усміхнувся. Згадав, як у скрутні часи заробляв на кварту пива, розповідаючи в шинках вигадані історії про те, як здобув пістоля. Побрехеньок було кілька, та особливо вдячно пригощали після розповіді про двобій з турецьким пашою, що нібито сам віддав пістоля хороброму козакові.
Несподівано купа ковдр на ліжку заворушилася, звідти блідою змією виповзла тонка жіноча рука, яка погладила шрам на спині чоловіка. Дотик теплих пальців змусив Голоту здригнутися. Він отямився й крутнув головою, відганяючи спогади. Зараз вони точно були не на часі.
— Лягай, Голото, — сонно промуркотіла знахарка, пестячи спину свого коханця.
Та той і вусом не повів — водив далі пальцем по химерних написах, які, знемагаючи від спеки у запиленій кузні далекого Алеппо чи Дамаска, викарбував якийсь сивий бородань у чалмі.
— Лягай, кажу, Голото. Зігрію, — прошепотіла Сташка. — Диви, який холод у цій кам’яниці. Карась ще той скнара, жаліє дрів на власний будинок. Іди. Бо заслабнеш іще. А навіщо ти мені в ліжку слабий? — дівчина захихотіла, та її пересторога пішла в молоко. Голота навіть не усміхнувся, бо, насупивши брови й випнувши губи, думав про своє. Сташка зітхнула. Вона знала, що у таку годину витягти з роздумів коханця неможливо, тож припинила спроби. Розкинула руки, солодко потягнулася й знову впала на перину.
— А хто такі вовкулаки, Сташко? — несподівано запитав Голота. — А то наче й знаю і казки чув. А як подумаю, то й не знаю нічого.
— Усе думаєш про Мнішека? — знахарка одразу винирнула зі сну, — Думаєш, як допомогти вельможному панові перестати жерти людей?
— Скоріше допомогти людям, аби їх не їли, — кинув Голота.
— То голову відрубай пану. Змахни шабелькою — і смерті припиняться. Чого мовчиш, жаль його? А людей, яких він поїв, ні? Чого занімів? Не вийде тобі тут, Голотонько, бути мандрівним лицарем, — цокнула язиком Сташка, знову потягаючись, — благородним заступником усіх ницих і вбогих. Якого всі вітають, діти й баби розказують про нього казки, а кобзарі співають думи, як славний лицар низовий Голота переміг огидного й страшного вовкулаку. Чоловіки ляскають по плечах, а пані, панночки та міщаночки хтиво дивляться крізь хустки та віяла. Гей, гей, гей! Не вийде. Обирати треба. Або вбивати товариша свого або дозволити йому й далі бідаків гризти. І коли ти подорослішаєш, Голотонько? Може, припиниш у кожну дурну історію встрягати? Можна все ж таки й вичерпати своє щастя, втратити оту красиву довбешку на шиї, мій дорогенький. А від цієї кременецької катавасії треба чимдуж тікати. Я просто нюхом це чую...