Голота мовчав, старанно витираючи пістоля. Сташка зрозуміла, що подрімати вже не вдасться. Вона сіла на ліжку. Загорнулася у величезну пухнасту хустку і, спершись спиною на бильце, склала руки на грудях. Зараз знахарка нагадала Голоті його старого болонського професора Вітоло, коли той починав свою лекцію.
— Ну, добре. Розкажу, що знаю. Вовкулаки, Голотонько, то перевертні, що стають вовками. Бо ж перекинутися можна і на ведмедя, і на лисицю, і на зайця з соколом. Бувають вони, занудо ти, що не дав поспати, — Сташка широко позіхнула, — двох видів. Перші — ті, які стають вовками самі. То чаклуни зазвичай. Хтось заклинання якесь каже, хтось вариво якесь п’є. Баба моя казала, що ще малою бачила, як шляхтич Бачинський — старий-старезний сторічний дід з Новорочич — устромив у землю ножі, перекинувся через них і побіг вовком. Ще бачила, як відьмак із Млинова через шкіряний свій пасок на порозі переступив — і вийшов сіроманцем...
— Про характерників на Запоріжжі й не таке брешуть, — перебив Голота. — Про Сірка-кошового, що на хорта чи вовка міг перекинутися, про Палія. Та я ж думав, казки. От на Січі знав я одного характерника, але він хіба шаблею хвацько махав і стріляв, як чорт. Які там перекидання...
— Ага, звісно. Прийшов козачок Голота на Січ, а йому всі перевертні давай свою силу показувати й перекидатися серед білого дня, аби здивувати молокососа, — глузливо зауважила Сташка. — Хто таку силу має, той її ховає, — Федотиха раптом замовкла й задумливо закінчила, — та й не можна бігати у вовчій шкурі часто й довго, бо так і зростешся з нею.
— Кажуть, прадід мій міг перекидатись... — задумливо кинув Голота. — Дмитром звали. Помер він красиво, на гаку під ребро... Доперекидався.
— То, може, й ти маєш талант?
— Та Боже збав. Щось я не бачу, що Мнішек насолоджується тим талантом...
— Мнішек — то інша справа. Якщо він чесно все розповідає, то зачарований він. Хоча часто зачаровані у вовчій подобі пам’ятають, що вони люди. А от Мнішек же, бач, не пам’ятає зовсім і рве людей. Бо такі чари, видно.
— А розчарувати його?
— Важко це, Голотонько. Якщо не бреше Мнішек, то чи дядько його чаклун, чи то взяв зілля і слово у чаклуна, але, видно, чари дуже сильні. Годі й намагатись його розчарувати, лише гірше можна зробити.
— Куди ж уже гірше?
— Є куди. Наприклад, Мнішек не на повню перетворюватиметься, а назавжди. І тоді тут така різанина почнеться, годі й гадати. Бабця казала, що у Шумську років п’ятдесят тому вовкулака чотири десятки людей у церкві пошматував...
— А як його здихалися?
— А ніяк. І стріляли в нього освяченими срібними кулями, і що тільки не робили... Сам десь зник... Ніхто не знає й не відає, куди і як... А був то, Голотонько, звичайний сільський парубок. Стояв-стояв, а тоді на людях перекинувся і давай гризти кого бачив...
— А чому ж Мнішек так обережно вбиває?
Знахарка лише знизала плечима і зручніше вмостилася на своєму сідалі з ковдр.
— Так йому пороблено. Як проллє кров, то й заспокоюється. Он ти ж бачив, як він у будинку Потоцьких перетворювався, тож нікого не загриз.
— Казав про якісь чари, що допомагають стримати вовка...
— Може бути. Чарами що завгодно можна зробити.
— Чари, чари! Не вірю я в чари, Сташочко! І в вовкулаків! — вигукнув Голота, а тоді вже спокійніше: — Але ж того разу в палаці Потоцького точно якась чортівня була. Не можу зрозуміти. Хтось у пустці тій з’явився наче з повітря. А потім на власні очі спостерігав, як Мнішек перетворюється, пазурі бачив на руках...
— А я от вірю в чари. Усе може на світі бути, чому б і ні? Хоча те, що хтось у пустому будинку з’явився, а ти й не побачив — то ще не чари... Спитай Карася, як гадали в Кременці, що чорти шляхтичів грабували з десяток років тому. І Потоцьких, і Джевецьких, і Мокосіїв. З’являлися нізвідки і танули в повітрі. Всі думали — диявол, а виявилося все набагато простіше...
— Химерія то якась. Не міг ніхто повз мене пройти, я всі входи й виходи обнюшив. Миша не проскочила б. Хіба чарами... — не слухаючи знахарку й думаючи про своє, уперто похитав головою Голота. — Пішли, Сташко, подивися й ти на нього. Не хочу його вбивати, вгадала ти. Може, ти побачиш щось таке, що допоможе йому? Тобі тільки можу вірити. Собі — вже ні.
До будинку кременецького старости вони дійшли швидко, та у покої до шляхтича їх не пустили. Довгий, мов жердина, камердинер Мірек, витріщаючи очі, повідомив, що молодий пан захворів і зараз у нього лікар Хохриттер. Голота хотів було хвицьнути довготелесого нахабу по очах, та Сташка стримала, і тепер обидва нудилися під дверима, розглядаючи портрети, що рясно висіли на стінах. Дівчина жадібно обдивлялася магнатське житло, радісно скакала залою і зупинялася біля потемнілих від часу чванливих облич графів і князів, що сотні років були панами цієї частини Волині.
— Голото, ти ж наче панок якийсь невеличкий, може, і твої родичі тут є? — весело запитала Сташка. — Ти ж шляхтич, врешті-решт.
— Є. Он там висять, — Голота задумливо змахнув рукою у бік дальнього кінця зали.
— Тю, так там же написано «пан у Вишневці»! — прокричала за мить звідти Сташка. — Тож Мнішекові родичі сидять у Вишневці. Я вмію читати, брехуне! — сміючись крикнула знахарка, та Голота вже повертався до дверей, що саме відчинялись. Звідти вийшов незвично похмурий Хохриттер і кинув на Голоту важкий погляд. Цього разу завжди життєрадісний і люб’язний медик був явно не в дусі.
— Даю вам десять хвилин, Голото! — медик задвигтів своїми важкими тевтонськими щелепами й пішов геть звичним швидким кроком. — І ще одне, Голото, — повернувся він на підборах. — Будьте ласкаві, зайдіть зараз в аптеку Крейцера, заберіть мікстуру й принесіть до мене додому! А вона хай посидить, — тицьнув лікар у знахарку. Голота кивнув, а Хохриттер, викидаючи довгі, мов у журавля, ноги, пішов далі.
— Диви, який суворий, — захихотіла знахарка.
— Сташко, не дурно смійся! Нічого веселого тут немає! — повернувся Голота до дівчини.
— Добре, добре, мій жорстокий владарю. Ходімо подивимося на твого вовкулаку.
Мнішек лежав у своєму широкому ліжку під білосніжною ковдрою, неначе подорожній, що потрапив у віхолу і якого засипало по шию снігом. Він кволо всміхнувся до гостей і спробував встати.
— Не радій передчасно, Голото, я ще не вмираю.
— І не думав, — буркнув Голота у відповідь.
— Я таки перебрав учора трохи вина і налякав тебе страшними казками. Скажи чесно, я тебе вразив своїми вигадками?
— Ну, деякі з тих історій видалися мені, на диво, правдивими.
— Я таки маю літературний талант?
— Мати літературний талант — це куди краще, ніж обростати хутром... — не піддаючись на вдавано веселий тон Мнішека, сказав Голота.
— То ти таки повірив? — спробував засміятися Мнішек, але закашлявся.
— Ти, Міхале, був, на диво, переконливий у ролі вовкулаки, що вириває серця у своїх жертв, — похмуро проказав Голота.
Мнішек зблід, усмішку стерло з його обличчя, і він виразно подивився на Голоту, а тоді на Статку. Та ліценціат на ці таємні знаки лише змахнув рукою.
— Це Сташка, вона травниця і...
— Блудниця, — засміялася Сташка. — Але не вірте всьому, що він скаже, пане, — я тільки-но з Почаєва. Усі свої гріхи я вже відмолила. Щоправда, з’явилися нові, — удавано засмучено зібрала вона брови до купи, а тоді знизала плечима й засміялася. — Доведеться повертатись!
Мнішек усміхнувся у відповідь, та Голота немов і не чув своєї супутниці — не здвигнувши ані мускулом, вів далі.
— Так-от, вона знахарка, травниця і ще багато хто. Багато чого знає. Про тебе також...
— Скоро про це знатиме все місто, а тоді й королівство, — з гіркотою проказав, відкидаючись на подушки, шляхтич.
— Не буде, якщо ми знімемо з тебе прокляття...