— Але чому ви його не зачиняєте, не зв’язуєте зрештою?
— Як ви це собі бачите, пане Голото? Він з родини найвпливовіших людей у королівстві...
— Але ж він казав, що просив вас не пускати його...
Хохриттер лише знизав плечима. Обличчя його набуло жалісливого вигляду.
— Він хворий, Голото. Йому здається, що він просить про це, але ніколи не дозволяє зв’язувати себе або зачиняти. Щоправда, інколи він зачиняється у своїй кімнаті зсередини, але часто я знаходжу його двері відкритими навстіж.
— Тобто він може виходити щоночі?
— Теоретично так. Але Міхалу здається, що він втрачає над собою контроль саме на повню. Я завжди намагаюся відволікти його, навіть придумав ритуал, що начебто має заспокоїти лють вовка. Проводимо його, коли Мнішек надто збуджений. Ви ж бачили, як його крутить? Можете здогадатись, що в нього у голові...
— Зараз, до речі, повня, — задумливо проговорив Голота. — Послухайте, ви так довго приховували цю таємницю... Вас ніколи не мучило сумління?
— Щоночі мучить. Уже скоро п’ять років... Але я не можу знайти в собі сил і розголосити. Тим більше у мене немає ніяких доказів. Хоча я намагався... Я відчував, що не можу вже брехати, але й правду сказати не міг — він мій вихованець, а я — його наставник.
— Це так зворушливо. А ви взагалі розумієте, що ви співучасник?
— Так. Але тепер ви, Голото... Ви можете зробити те, чого я не зміг усі ці роки.
— Так, бо я не знаю іншого виходу, як розповісти про все це старості Сангушку... Негайно. У мене доказів вистачить...
— Можливо, він і послухає вас. Я чув, він посилав гінця до колишнього канцлера, і той дав вам якнайкращі рекомендації. Але ж і Мнішека він знає з дитинства...
— Не турбуйтеся, мене він послухає. Якщо не хоче, аби про його бездіяльність знала вся Річ Посполита. Тоді він буде не просто незграбою, що поселив у власному домі убивцю, він буде спільником.
— Що ж, я згоден і підтримую вас, що б ви не робили! — палко завірив Голоту Хохриттер.
— Це може бути чи не найгучніший скандал у королівстві! Тільки-но подумайте... І до речі, щодо поплічників. Чи міг хтось допомагати Мнішеку? Наприклад, відчиняти йому двері... — продовжив Голота, а тоді пополотнів, наче згадав щось. — Чекайте... Ви бачили нас, коли ми зайшли до Мнішека вдвох зі Станіславою. Мірека біля Мнішека не було, мене ж ви попрохали піти до аптекаря. А Сташка залишилася оглядати його! Сама...
— О Боже, — скочив на ноги наляканий медик. — Треба терміново повертатися й молитися Богу, аби не сталося страшного!!! — закричав Хохриттер, схопив свого капелюха, палицю, штовхнув Голоту до виходу, і вони вдвох вибігли з будинку...
Голота увірвався до покоїв одночасно з Міреком, разом з яким вони вибили двері. Обоє заціпеніло дивилися на широкий багряний слід, що вів від спальні Мнішека до вітальні. Рушили кривавою дорогою й відразу побачили Сташку. Закривавлена, вона здригалася всім тілом, з горла вирвався страшний хрип. Голота впав на коліна перед дівчиною, перевернув, підняв її голову, що безвільно звалювалася набік. Голота із жахом зрозумів, що вона доходить.
— Сташко!
Дівчина розплющила очі й слабо усміхнулася.
— Ти прийшов, милий мій князику...
— Хто, Сташечко, хто це зробив?!
Вона закрила повіками свої великі очі, хрипіння припинилося. Голота з жахом дивився на її обличчя.
— Станіславо! Говори щось. Говори! — заволав він, та відповіді не було, знахарка безвольно хиталася в його руках.
— Відійдіть, Голото. Відійдіть, — Хохриттер, що лише зараз, важко дихаючи, перевалився через поріг кімнати, відштовхнув ліценціата. Лікар став на коліна й нахилився до дівчини. Голота ж із перехнябленим обличчям задкував, поки не вперся спиною в двері спальні. Він повільно повернувся, витяг шаблю, коли почув дивний схлип. Голота рвучко повернувся й побачив, як груди знахарки судомно здригаються. Лікар, що досі стояв навколішки, повернув голову до Голоти.
— Вона ще дихає! Допоможіть мені! Швидко!
Розділ 20
У якому Голота дізнається про чортячу родину
Сташка лежала в ліжку — в обличчі ні кровинки, раптово схудла та притихла. Голоті було чудно бачити її такою, без звичного блиску очей, безлічі поривчастих рухів та всього того шуму, який вона навколо себе створювала. Її великі заплющені очі запали, пухкі губи пересохли й потріскалися, жодна жилка не ворушилася на висохлому лиці, яке нагадувало тепер маску. Час від часу Голоті здавалося, що він сидить біля неживого вже тіла. Тоді він притуляв вухо до її вуст і весь напружувався, аби почути тихеньке дихання дівчини. Щоразу йому здавалося, що цей рух її губ останній. Зненацька Голоту охопила лють від власної безпорадності. Його аж затрусило, він рвучко підвівся, обхопив голову й заходив по кімнаті нервовими кроками. Гнів вигорів швидко, як жмут соломи. Голота зупинивсь, а тоді різко видихнув, витяг карабелу, сів на підлогу поруч зі Сташчиним ліжком, схрестивши по-турецьки ноги. Дістав мантачку й провів нею по лезу.
Дзвінкий удар мантачки по залізу, «ш-ш-шак-шак-шак», «дзін-н-нь», «ш-ш-шак-шак-шак». Ритмічні звуки, звичні рухи та руків’я карабели, яке він стискав у долоні, трохи заспокоїли. Він повільно шкрябав шаблю і, здавалося, його геть поглинула ця безглузда зараз робота. Несподівано рука завмерла, а спина напружилася. Не встаючи, він різко повернувся до гостя, направивши шаблю в його бік, та тут же заспокоївся. У дверях, вп’явши очі в дівчину, стояв Карась.
— А, це ти, Генрику... — Голота хитнув головою, вітаючись. Карась засмучено гледів на поранену, і його товсті щоки дрижали, як драглі.
— Привіт, Богуше, — проказав він тихим, незвичним для себе голосом. — Я прийшов, як тільки дізнався. Як вона?
— Без пам’яті... — Голота повернувся до свого заняття.
— Що сталося?
— Напали, вдарили, пошматували, — кинув Голота.
— Хто?
Голота промовчав, далі шваркаючи мантачкою по лезу карабели.
— Ніхто не знає, її та Мнішека знайшли непритомними, по всіх кімнатах її кров... — підняв голову ліценціат.
— Що лікар каже? Виживе? — після паузи запитав Карась.
— Хохриттер каже: мало крові залишилося в жилах. Може, виживе, а може, й ні. Ось таке, друже, каже лікар Хохриттер, — безбарвним голосом проказав Голота й виставив руку із шаблею уперед, дивлячись, як карабела засвітилася під променями сонця. — Ти знаєш, вони завжди так кажуть, Генрику... Ще казав покладатися на милість Божу... Хоча милість Божа в наші часи — то... — голос Голоти обірвався, рука з шаблею зрадницьки задрижала, і він опустив її додолу.
Карась помовчав, дивлячись на дівчину, що лише позавчора перехарапудила весь його будинок, бігаючи наввипередки з близнюками, а до того приготувала обід і перепрала весь його одяг. А ще раніше прибрала в будинку. Точніше, викинула мотлох на вулицю, начхавши на крики Карася про жінчине придане. Ще за мить підпалила побите міллю майно, що за кілька хвилин перетворилося на попіл.
Від спогадів у купця задряпало у грудях, і він прочистив горлянку, кілька разів голосно кахикнувши. Тоді провів по своїм товстим вусам. Не знаючи, куди подіти руки, Карась ухопився за шовковий золототканий пас так, що аж побіліли пальці.
— Я зустрів черниць надворі. Сказали, за нею будуть ходити, аби ти не сидів день і ніч. Піди, поспи, — тихо сказав Карась.
— Добре, Генрику, скоро так і зроблю, — не піднімаючи голови відповів Голота.
— Ще щось треба?
— Дякую, друже. Нічого, все є.
Карась повернувся, аби йти, і вже виходив на ґанок, коли Голота раптом згадав щось і гукнув:
— Генрику!
— Що? — промовив купець з передпокою.
— Вона мені щось говорила перед тим, як... Як обдирали палаци в Кременці. Я тоді слухав її у піввуха і не дуже зрозумів, про що то вона. Сказала, що ти їй розповідав про якихось таємничих розбійників, що грабували Джевецьких і Потоцьких. Щось про магію, чари чи відьомство? То коли таке було? Я не чув.
— То я про Микольцьо-каменяра і його братів розповідав. Не чув про них? — повернувся Карась до кімнати і знову застиг у дверях.