За хвилю Голота вже майже повністю опанував себе. Він перебрався в крісло, де сидів, не рухаючись, підперши щоку, коли Хохриттер відчинив двері. Лікар став на порозі, зняв свої окуляри й потер перенісся. А тоді втомлено усміхнувся до камердинера.
— Міреку! Маєш ще роботу, ледарю!
— То все добре? — запитав Голота тьмяним голосом, дивлячись у загаслий камін.
— Так, ліценціате, наскільки це можливо, — хитнув головою Хохриттер.
— А він отямився? — так само байдуже запитав Голота.
— Отямився, тільки не хоче говорити... Точніше, я думаю, що не хоче, — після паузи зізнався лікар.
— Можна до нього?
Хохриттер подивився на Голоту, швидко підійшов до ліценціата і торкнувся його плеча.
— Голото, ви ж не робитимете дурниць? — запитав медик.
Той не відвів спокійного погляду:
— Ні.
— Я розумію, що ви звинувачуєте його у смерті Станіслави... Але ми — цивілізовані люди. Треба чекати на вирок суду. Ви ж пам’ятаєте, що ми разом маємо свідчити... — прошепотів лікар.
— Я не робитиму дурниць, лікарю, — Голота помовчав і тоді додав уже спокійніше: — Повірте мені.
— Тоді йдіть, хоча не думаю, що з нього зараз гарний співбесідник.
Голота повільно піднявся з крісла, минув Хохриттера, як якусь статую, й зайшов до кімнати. Мнішек розплющив очі, повернув голову до Голоти й спробував усміхнутися. Однак не дуже вдало — замість усмішки лице плаксиво скривилося.
— Це тобі треба дякувати, що я зараз не у сумному царстві тіней Аїда? — зашепотів Мнішек побілілими губами.
— І Міреку. Хоча він допомагав здебільшого панікою, молитвами й причитаннями. Нащо ти це зробив, Міхале? — не надто привітно почав Голота.
— Набридло мені отак жити, Богуславе. Ношу камінь на душі великий, давить він мене, як ота величезна грудна жаба... Не витримав я, захотів збавити себе від усього цього...
— Я також хотів збавити тебе від усього цього...
— Чому ж...
— Вирішив почекати, — примружив око Голота. — Вбивати самогубцю — не дуже добра прикмета...
— Богуславе...
Голота подивився на молодого магната, мовчки скрипнув підборами, розвертаючись, й пішов геть, важко гупаючи чоботами. Він минув Мірека та Хохриттера, що тривожно дивилися на нього, і тихо зачинив за собою двері.
— Як ти кажеш? — ще раз запитав розхристаний спітнілий Карась у Голоти, що сидів на пеньку на подвір’ї біля будинку купця. Той слухняно повторив:
— Мені треба людина, яка знає хоч щось про підземелля під Кременцем. Поговорити хочу... Дуже треба, Генрику. Є такий?
Карась обвів Голоту здивованим поглядом, сплюнув і пішов геть. Уже за хвилину він вийшов з-за рогу будинку разом із замурзаним кудлатим селянином у лахмітті, що став перед Голотою, жмакаючи в руках шапку.
— Здрастуйте, пане, — промугикав чолов’яга, наче в його роті були ложок із п’ять каші.
— І тобі привіт, чоловіче, — невпевнено проговорив Голота, косячи оком на Карася.
— Я Михайло Куц, — селянин, певно, вважав, що це мало щось сказати Голоті.
— Невже? Сам Куц?! — усе більше бентежився Голота, не розуміючи, нащо Карась притяг цього бідаря.
— Голото, перестань коситися на мене, як дурний, — гаркнув Карась. — Ти хотів підземелля — я їх тобі дав! Я іноді просто неймовірно дивуюсь, як тобі щастить. Питай його про тунелі, ходи й усе таке інше! — ткнув він своїм великим зашкарублим пальцем у замурзаного чолов’ягу.
— Підземелля... То ви знаєте підземелля? — здивовано запитав Голота чолов’ягу.
— Знаю трохи. Це ж мій брат Микольцьо їх знав, Іваньцо знав, і я знаю, — заторохтів, дивлячись у землю, чоловік.
— Микольця? То ти брат Микольці-каменяра?! Чорта?! — вигукнув Голота. Селянин кивнув.
— Трійко нас було. Микольця жовнір шаблею покришив, з Іванця Болиць паси шкіри знімав, то він і вмер... — знову заторохкотів, немов глиняними полумисками, скоромовкою чолов’яга. — Я у тітки хворів, у Дедеркалах, коли їх узяли. А тоді до Острога втік. Оце з рік тільки як повернувся. Сажотрус зараз я. І дрова рубаю, і... Тобто пан Карась мене взяв до себе. Допомагаю...
— Карась? — здивовано протягнув Голота. — То он, як ти мене навесні від Болиця витяг, Карасику...
Той лише заплющив на мить очі й кивнув головою, погоджуючись.
— Так що, Михальцю, знаєш про ті підземелля?
— Нори. Ми казали — нори. Найкраще їх Микольцьо, наш наймолодший, знав. Казав, що весь Кременець на такому мурашнику живе, а ніхто навіть і не здогадується. Він винюшив усе, що було. Міг з Почаєва до Кременця під землею пройти. Іванцьо менше знав, але Підзамче, де були всі будинки, які ми обносили, знав добре. Я ж із ними нечасто ходив, тож і знав хіба кілька нір...
— Яких? — перервав Голота скоромовку Куца, яку й так розумів, напружуючи весь свій слух. Михайло підняв очі на Карася, а тоді на Голоту і знову почав м’яти в руках свою подерту шапку.
— Михайле, не ображу тебе, повір, — сказав Голота, і Куц лише кивнув на ці слова. Зітхнув і продовжив.
— Була карта, яку Микольцьо склав...
— Карта?!! Не може такого бути! — вигукнув Голота.
— Була, кажу, — повторив Куц.
— А де ділася?
Сажотрус тільки плечима знизав. Його зморщене, почорніле обличчя не виказувало жодних емоцій.
— А хтозна. Нашу хижу тоді спалили, нічого не зосталося...
— Жаль, — Голота закусив губу, щось собі міркуючи.
— Але я з тієї карти дещо пам’ятаю. От і минулого року Карася провів до катівні Болиця, щоб вас витягти...
— А що ще знаєш?
— Найбільша нора йде від монастиря тринітаріїв, що у будинку Джевецького зараз. Скільки ми звідти добра винесли — ой-ой. Старий був дуже багатий.
— А до василіянів?
— І під монастирем василіянів та сама нора йде, — погодився Михальцьо.
— Куди?
— Можу показати... Там, — махнув Михальцьо рукою кудись у гори на схід від міста.
Без поспіху обговоривши винагороду за свою роботу, Михальцьо пішов додому перевдягнутися. Повернувся аж за годину в тому самому лахмітті, та в руках тепер тримав каганця й мотузку. Він махнув Голоті, а тоді пошкандибав геть, навіть не оглядаючись, чи той іде за ним.
Сажотрус рухався повільно, а Голоту аж трусило від нетерплячки. Однак на всі ліценціатові прохання йти швидше, провідник і оком не змигнув. Врешті вони вийшли на стежку і тупцяли нею аж на околицю Кременця. Біля незамерзаючого струмка Куц закинув голову і з важким зітханням пішов угору. Як Михальцьо знаходив дорогу, Голота так і не зрозумів, проте після півгодинного дряпання скелями, той як укопаний зупинився в невеликій улоговині. Озирнувся, обережно присів, втупившись униз. Тоді відкинув одну каменюку, іншу, і Голота побачив невелику лисячу нору.
— Оце вихід? — здивувався Голота.
— Або вхід, це дивлячись, як ото дивитись. Брама в підземелля, — несподівано пофілософствував Михальцьо.
У ту браму вони ледь заповзли. Лізли рачки, та поступово нора ставала все більшою. Зрештою, можна було стояти, щоправда, зігнувшись у три погибелі. Отак вони й пішли, Голота міцно вчепився в Михальця й не відпускав його. Подорож не можна було назвати приємною. Ліценціату здавалося, що тим мурашиним переходам не буде й кінця і краю. Уже за хвилину після початку подорожі він був увесь у глині і важко хекав.
«Хоч я й не уявляв, що йтиму вимощеною цеглою та камінням дорогою, яку освітлюватиме пломінь безлічі смолоскипів, однак реальність виявилася надто жорстокою», — Голота подумки згадував лайки на всіх відомих йому мовах і тьопав далі вогкою діркою в землі, яку дивом не завалило за стільки років. Повсюди стікала вода, сипався пісок, під ногами було багно, з якого він інколи насилу міг витягнути ноги.
«Тепер хоч зрозуміло, чому Чорти називали підземелля норами, і Михальцьо дивився на мене, як на божевільного, коли я пафосом казав на них «тунелі», — згорбившись, Голота чимчикував у цілковитій темряві, яку розрізало лише світло від каганця Михальця. Голота все уважніше придивлявся на цього дивного чоловіка.