— Безперечно, маєте. Але ми у вас його забираємо. Отакі жорстокі закони у цій глушині, метре. Це Волинь. Жорстока земля, жорстокі люди, жорстокі звичаї, — розвів руками Болиць.
— Богуславе, — нервово кинув Хохриттер свій останній козир, — Я допоможу вам повернути своє! Батьківщину. Маєтки, землі, багатство. Справа про Звіра з Кременця, якщо тим Звіром буде Міхал, звалить Мнішеків. Якщо ви оголосите про свої права, то повернете Вишневець! Присягаюся.
— Дарма ви сюди приїхали, дарма влаштовували всі оті штуки, — проказав Голота, відвертаючись і падаючи на крісло. — І ще одне. Щоб ви знали — Сташка жива. Карась забрав її до себе й розпустив чутки про смерть. На цьому все. Бувайте, магістре.
До Хохриттера підскочили двоє підручних ката. Той звивався змією, та один удар по тельбухах охолодив його завзяття. Старигань скрутився калачиком й протяжно і страшно завив від страху.
— Куди, куди ви мене тягнете?! Ні, ні!
— У ваш же підвал. Ми вже навіть усе там підготували. Чого ви стоїте, йолопи?!! — несподівано закричав Болиць. — Тягніть його!.. — Йолопи негайно понесли зблідлого, як крейда, Хохриттера, який уже не плакав і не просив милості, а знаючи, що його чекає, лише тихенько вив. Його мляві крики на східцях врешті затихли, а Болиць сів у крісло біля Голоти.
— То ніяких убивств?
— Так, знову спокійне й мирне містечко Кременець, Болицю. Білі, іграшкові будиночки, милі люди. Ніяких жебраків, і убиваєш лише ти. Все, як любиш.
— І слава Богу, — проказав кат, понюхавши й відпивши трохи сливовиці. — І що він ото молов, яка там амброзія? Пійло як пійло. Ти йдеш? Мені треба зачинити за тобою двері...
— Усе, йду, — Голота й собі закинув голову, вливши у горлянку ядучу сливовицю. Устав і замружився від болю, стискаючи обпечену руку. — Надіюся він таки довго мучитиметься.
— Довго. — кивнув головою кат. — Голото...
— Що? — повернув голову той, уже починаючи відчиняти двері.
— Ти пам’ятаєш?
— Так, іти й ніколи не повертатись...
— Бо шансів більше не буде.
— Шанси є завжди, Болицю, дурний ти кате... Шанси є завжди.
