Вісімнадцять і сімдесят чотири! Вісімнадцять і сімдесят чотири! Ярмарковий крикун надриває горлянку, оголошуючи виграшні номери. Всі ми, входячи на ярмарок, придбали лотерею. Сміючись, розчервонілі від морозу й сливовиці, ми шукаємо тепер у кишенях картонки. Я знаходжу, виймаю. Вісімнадцять і сімдесят чотири. Демонструючи велике розчарування і злість, усі жбурляють квитки в грязюку, клянуть невезіння і знущаються з дурня, який не приходить за виграшем. Я рву виграшного квитка й роблю те саме, що й вони.
Уночі, коли ніхто не бачить, я треную страшні міни, вирячені очі й вищирені зуби, занадто дикі, щоб хоч щось означати в мові людської фізіономії; страшні міни й абсолютну мертвотність обличчя, нерухомість найменших м’язів черепа, якої при світлі дня і поміж людьми я ніколи не зможу досягнути, бо не маю тоді влади над гримасами обличчя. Уночі, коли я сплю, я бачу під повіками схему, наче з пожовклих гравюр Зиґи, анатомічну схему тієї зради: десятки жорстких шпагатних ниток, просилених під шкірою щік, брів, підборіддя, губ; а інші кінці цих ниток тримають навколо мене люди в руках, у зубах, вони обв’язані довкола циферблатів годинників і манжетних запонок, обручок, набалдашників тростин і цибухів люльок, дехто сам має їх ушиті в лицьові м’язи, або й у серця, прямо крізь груди й груднину. Далі гравюра оживає: день — рух — люди — я…
Посміхаюся — посміхаюся — посміхаюся…
Пригадую вчинки, користуюся іншою мовою…
Мушу сам собі стати чужим.
Бенедикт Ґерославський був доброю дитиною. Кому б не хотілося мати таку дитину? Він був ґречний — завжди слухався батьків, слухався старших, мовчав, коли його не питали, не пустував, не бився з іншими дітьми, читав перед сном отченаш, у школі мав найвищі оцінки. Інші хлопці вешталися містом, марнували час на вулиці — він читав книжки. Інші хлопці підглядали за дівчатами й дражнили сестер — він учив сестричку літер. Мив вуха. Вклонявся сусідам і знайомим. Не колупався у носі, не тицяв пальцем. Не хворів. Не завдавав клопотів батькам. Хто б не хотів мати таку дитину?
Коли йому виповнилося сімнадцять років і він вступив до Імператорського університету, там він зустрів інших, які були добрими дітьми.
Вони упізнали одні одних завдяки посмішкам.
Чи було вже занадто пізно? Чи міг я відступити — відступити до чого, до кого, до якого мене? Немає жодного моменту в минулому, коли чудесна зміна обернула би перебіг мого життя, жодної катастрофи, яка б зі мною т р а п и л а с я, унаслідок чого я інший, ніж мушу бути — ні на що подібне я не можу вказати.
Усе достоту навпаки: куди б я не сягнув своєю пам’яттю, завжди знаходжу під тонкою оболонкою моїх слів і вчинків той самий принцип, м’яз неспокою, надії та відрази, напружений у тому самому напрямку, коли мені було три, тринадцять і двадцять три роки. Не відчуття, щось інше, не думка, — тікає, щезає, вислизає, нематеріальне, невимовне — стоп! Поглянь мені в очі! — Ти, ти, — я назву тебе Соромом, хоча ти ним не є, я назву тебе Соромом, бо немає кращих слів у міжлюдській мові.
Про закони логіки й закони політики
Альфред Тайтельбаум чекав на мене в ресторані Гершфельда. Він самотньо сидів біля великого вікна, яке виходило на пасаж Сімонса, почитуючи криво складену газету. Альфред замовив пейсахівку з гусячими шкварками, і була то вже, мабуть, друга порція, — з Медової на Довгу три кроки, але після того, як я йому зателефонував з коридору Палацу, мене знову затримали Іван і Кіріл: слід було заповнити формуляри, отримати посвідчення благонадежности, виписати дрібніші проїзні документи… Коли я входив до Гершфельда, годинники показували сьому.
— Тримай.
Альфред поглянув на кинуті на стільницю банкноти. Чи він узагалі ще пам’ятав про борг? А може перестав уже навіть сподіватися, що я коли-небудь його поверну? Я повісив кожух і шапку. Він рахував рублі, поволі перебираючи їх пальцями.
Я сів.
— Виїжджаю.
Він підняв голову.
— Надовго?