Выбрать главу

Яцек Дукай

Крига

Частини III-IV

Частина III

Шляхи Мамутів

«Ми припускаємо, що дійсно всяка істина вічна, але не всяка істина одвічна. Коли щось є істиною у дану мить, то воно є істиною довіку, від неї починаючи. Істина не гине, ані не перетворюється з часом на оману, так само, зрештою, як брехня не перетворюється на істину. Коли щось існує у дану мить, то існуватиме відтепер довіку. Але не все, що буде істинним колись, завжди було істинним раніше, не кожне судження, яке істинне сьогодні, було таким учора, або яке було істинним учора, було таким позавчора. Є такі судження, які істинами стають у певний момент, є судження, які робляться істинними, істинність яких твориться».

Розділ восьмий

Про Місто Криги

30 червня 1908 року за григоріанським календарем рано-вранці неподалік від річки Підкам’яна Тунґуска в центральному Сибіру — вибух, ураган, землетрус і стовп вогню й диму, так усе почалося.

Уже кілька днів спостерігали у небі барвисті сяйва, не схожі на інші сяйва. Тубільці говорили про лихі сни у тварин, які перешкоджають худобі спокійно спати вночі. Літо було тепле.

Те, що прилетіло, прилетіло з півдня чи південного сходу. Свідки кажуть, що воно залишало за собою на небосхилі довгий хвіст пилу. Вони запам’ятали напрямок — із півдня на Кєжму — і як воно його змінювало: поворот на 70 градусів на схід, через 300 вёрст поворот на 120 градусів на захід, знову 300 вёрст, і тільки тоді воно вдарилося об землю. Вежа диму піднялася на двадцять вёрст. Очевидців безліч, позаяк свідчать навіть особи, які перебували на віддалі у сто російських миль, за межами полярного кола: гуркіт їх майже оглушив, а ті, кого не оглушив, почули відтак тріск і протяжне, ритмічне дудніння. Тих, хто знаходився трохи ближче, жбурнуло на землю; багато тоді постраждали. У факторії Ванавара, за 60 вёрст далі, ударна хвиля піднімала перехожих у повітря на три-чотири аршины, підхоплювала намети тубільців разом із тубільцями, північні олені ширяли над землею, ламаючи собі ноги й хребти.

Ліси палали.

Настало поспіль кілька найясніших в історії ночей, коли перехожі в Кьоніґсберґу, Одесі й Лондоні могли опівночі читати на вулиці газети без штучного освітлення. Червоні, білі й фіолетові сяйва осяювали небеса. Заходи Сонця були неймовірно красиві.

Забобонні люди пов’язували ці явища із несприятливим сполученням планет і таємними астрологічними синерґіями. Люди із конкретнішим стилем міркувань казали, що Земля пройшла крізь хмару космічного пилу, а також про вулканічний вибух, посилаючись на подібні краєвиди чверть століття тому, коли вибухнув Кракатау.

Це у світі, натомість у Сибіру оповідали про віроломний напад Японії. Адже жодне сибірське свідчення негайно не потрапило до Європи, й ніхто не знав про істинні причини явищ у сибірському небі. Загалом від тих днів зберігся тільки один офіційний звіт, а саме з Єнісейська, звідки тамтешній начальник поліції, якийсь Солонін, повідомляв губернаторові: «Сімнадцятого червня, о сьомій годині ранку над селом Кежемсім над Анґарою з півдня у північному напрямку, при ясній погоді, високо на небосхилі пролетів великих розмірів аероліт, який при розрядах видавав звуки, подібні до гарматних пострілів, і зник». Звіт пройшов через місцеве відділення Російського Географічного Товариства до Іркутської маґнетично-метеорологічної обсерваторії. І тут справа застрягла майже на рік.

Навесні 1909 року із півночі стали надходити новини про нові метеорологічні явища, а саме, про невпинну зиму, жорстокі, нечувані морози, які й далі сковували центральний Сибір, попри календарні зміни пір року. Тоді також уперше до наукових інституцій Імперії потрапило свідчення очевидця про лютого. Кореспондент Нікольський писав директору Обсерваторії Вознєсєнському А. В.: «Керуючись вказівками лісових працівників, узявши в провідники найманого мисливця, я проїхав якихось вісімдесят вёрст на північ і північний схід від села Малишевки, де третього дня дуже холодного світанку на засніженому полі ми побачили дивне утворення темної криги. Це утворення (докладаю начерк), здавалося, утримується на висоті на невидимому скельному кістяку. Ми хотіли наблизитися, проте коні відмовлялися коритися. Цьому я приписую наш порятунок, позаяк крига, ота дивовижна, ніби випромінює такий мороз, що не втече від нього живою ні людина, ні тварина, що й продемонстрував я, імпровізуючи такі експерименти: раз, кинув у нього пляшку, повну води, й вода замерзла ще в повітрі, а не в місці розбиття, тобто дуже швидко; два, підходячи якомога ближче проти вітру, який ніс від отієї лютої маси свіжий крижаний пил, і це було украй нерозсудливо, оскільки ударений сильнішим поривом вітру, я враз відчув сильні обмороження на шкірі обличчя (які й через тиждень усе ще дошкуляють). Я виміряв утворення здалеку, оцінивши його у дванадцять аршинов у висоту й двадцять п’ять аршинов у довжину й ширину. Ми переночували на місці, щоб повернутися наступного ранку, й тоді я ще ту річ зауважив, що упродовж ночі усе люте утворення мусило переміститися, судячи зі знаків ґрунту (камені, схили, дерево и т. п.). Чого не розуміючи, тим сумлінніше описую і повідомляю».