Бусічкін не заспокоївся до полудня; прийшли Вольфке й Іртейм, повернулися їхні асистенти-експериментатори із торбами тунґетиту для нових дослідів, виданого під розписку головним бухгальтером (Вольфке замкнув торби в гігантській броньованій шафі за своїм столом), з’явилася з оберемком мап пані Пфецер, — а Бусічкін усе дріботів від однієї людини до іншої, заламував руки, закочував очі, безсловесно домагався людської справедливости, тобто звільнення шкарбуна-пічкура й прийняття на роботу сумлінного працівника для нагляду за Лабораторією день і ніч.
Під час пополудневої перерви, сьорбаючи із глиняного горщика гарячий бульйон, який розносила о цій порі панна, котра зазвичай готувала усім чай, заглибилося у лабіринт Кріофізичної Лабораторії, щоб довідатися про інші вікопомні роботи доктора Вольфке й спілки. Проходячи під дошками резервації студниць, біля печі, й озирнувшись перше уважно довкола, поцупилося лівою рукою одну з незрілих рослин Бусічкінa, пагін картоплі з бульбою, закопаною у землі. Поклалося її до кишені костюма: ставши за шафою, упакувалося ще картоплину в хусточку. Ніхто не бачив, бо ніхто не дивився.
Інженер Іртейм — фізіономія хоч дітей страшити — куняв, розтягнувшись, на лабораторному столі, між якоюсь дуже складною апаратурою, мабуть, призначеною для дослідження електрики, бо вона була споряджена численними вимірювальними пристроями годинникового зразка, і м’яко та низько гуділа, аж волосся ставало дибки на карку. В плетиві кабелів, позчіплюваних так чи інак, лежали дроти, стрижні, пластини й кільця тунґетиту та студіней крижліза. Викинуте на сміття багатство, скарби на перелозі. Розвернулося і принеслося Іртеймові бульйону. Прокинувшись, він мляво подякував.
Присілося на табуреті поруч.
— Маю задум, — сказалося.
Він позіхнув.
— Вітаю, вітаю.
— Почекайте. Маю задум: ми заробимо маєток на тунґетиті.
— Ага. Значит кто?
— Я можу говорити під словом чести? Послухайте. Бо можливо я помиляюся. — Сьорбнулося бульйончику. Потягнулося за хустиною, щоби витерти вуса, проте рука натрапила на вкрадену картоплину, й тільки почухалося нервово. — Послухайте. Сороки збирають тунґетит, до якого можуть дістатися, а дістатися вони можуть тільки до того, що лежить перед ізотермами, смертельними для людини, тому змагання таке вбивче, й ціни нищівні, й гонитва за дріб’язком. Але ж цілі гори тунґетиту знаходяться у самому епіцентрі Криги, де не ступала людська нога, — чи не так?
— Де рубонуло, там і лежить. — Mijnheer Іртейм машинально сягнув по тунґетитовий молоточок і злегка постукав ним у термометричне ковадло: стрілки апаратів хитнулися. — Якийсь швед-чорнофізик писав нещодавно в «Studien über Thermometrie» про таку гіпотезу: що вся Зима й Крига лише тому постали, що космічна маса тунґетиту, якось просочена гелем просто із Сонця, гепнула в Сибіру. Уявіть собі, якої енерґії був той удар. А тунґетит, як це йому притаманно, обернув усе на Мороз. Вот і Зима, вот і люті.
— Послухайте! Клопіт у тому, що до дев’яноста відсотків тунґетиту люди не мають доступу. Хіба…
— Що?
— Отож, власне. Одне з двох: або ми прищепимо зимовикам якийсь чорнохімічний антидот для ще більшої стійкости до холоду, або — Відлига.
Він постукав молоточком в оголену кістку на скроні.
— Відлига! Та про що ви?
— Подумайте! Коли зійде лід і настане Літо — адже всі ці мінерали не випаруються враз із поверхні Землі! Вони залишаться там, де впали. Не буде лютих для студження крижліза, але тунґетиту буде — ось доти! — Змахнулося горщиком під підборіддям. — А хто перший у часи Відлиги на нього лапу покладе, той буде царем Сибирьхожета!