Залишилося до глибокої ночі — дахолази погримотіли й пішли, стемніло, згасли лампи в далеких кутках Лабораторії, переказалося пану Щекєльнікову, щоб не чекав, але він наполягав, що чекатиме, — залишилося, доки не вийшли усі, крім Іртейма. Сховалося документи й письмове приладдя під стіл. Трохи розвеселилося, коли побачилося, що пальці стали чорно-синіми від чорнила. Треба буде роздобути канцелярські нарукавники, шкода піджака. Mijnheer Іртейм виринув із лабіринту шаф, уже з малахаем і в окулярах, у старомодній кирее. Помахалося йому, вхопилося за шубу. Спускаючись до підойму, загорнулося у шарф, встромилося руки в рукавиці. Пан Щекєльніков прокинувся, підхопився на рівні. Кліть підойму була акурат унизу; сталося біля вікна за дверима шахти, хухнулося на сніжнобарвну тахлю. Місячні веселки росли від дахів Дірявого Палацу, Зимний Ніколаєвськ плив унизу в озерах зірок. Незугарний інженер стояв поруч, він вийняв з-за пазухи пляшечку, зробив великий ковток. Глянулося понад окулярами. Той показав: молоко. Похиталося головою.
— Як там запал молодого мільйонера? — відкашлявшись, прохрипів він німецькою. — Чи не охолов?
— Ви маєте щодо нього якийсь борг вдячности, — сказалося крізь шарф.
— Що? Ні!
Проте він добре знав, про кого йдеться.
Може, це Крига, а може…
— Ви мене впізнали одразу. Тобто, впізнали його. Я не просив про допомогу, не просив про жодне заступництво в доктора Вольфке.
Він хрипко розсміявся.
— У мене добре серце!
— Ви багато думали про Ізмаеля. — Під’їхала кліть підойми. Пан Щекєльніков смикнув двері, одні, другі. Увійшлося у мороз; залізяки торохкотіли на кожному кроці. Голландець увійшов, зачинив кліть, перекинув стрілку. Рушили. — Я навчився… — Підвищилося голос понад ритмічне деренчання. — Це два боки однієї медалі: сором і зневага, вдячність і ненависть. — Відвелося погляд на панораму промислового міста, що переливалася у темних барвах. — Ці течії несуть нас через межі добра й зла: найбільш піднесені наміри породжують брудну підлість, найчорніші бажання штовхають до актів янгольського милосердя.