… Ви спитаєте, чому…
— Ні. Не спитаю.
— Я мав тоді нічну зміну, мусив заходити до Майстерень близько другої години ночі, щоб калібрувати решітки з дослідним матеріалом, відповідно до того, як пересувається лютий. Отож, входжу й бачу крізь вікно світло в робітні. Хто там сидить о цій порі? Прислухаюся: начебто польська мова. Зазираю: пан Філіп Ґерославський і якісь підозрілі типи: пики зарослі, лахміття бродяжье; я лише міну здивовану зробив, а вже один із другим за пазуху сягають, дістають зброю. Я утік. А через тиждень або два знову бачу Філіпа Ґерославського вночі біля Майстерні. А що йому там було робити, питаю, що має до роботи геолог у Кріофізичній Майстерні? Й пригадався сторож Фєдойчук, бідолаха; важко, щоб не пригадався. Я пішов і написав доповідну.
… Наступного дня зі самого ранку чую, що пан Філіп уже не з’явився на роботі. Його начебто звільнили, — але звістка розійшлася тому, що туди, в давні ще контори Горчинського, прийшли жандарми разом із людьми з охранки, з ордером на Філіпа Ґерославського.
… Я поняття не мав, що він був засланцем, не знав, що він государственный преступник.
— Коли це сталося?
— Якось навесні тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого. — Він пихнув люлечкою. — У березні? У квітні?
— А де ті контори Горчинського розташовувалися?
— Мгм, я не пам’ятаю адреси. Це важливо?
— Може, там щось від фатера лишилося.
Він кивнув.
— Завтра я дам вам адресу, й листа рекомендаційного напишу, якщо знадобиться.
Вийшовши на пероні в Іркутську, він простягнув трипалу руку, ще голу від рукавиці. Потислося її без вагань, тобто навіть без найменшої думки; потислося її, позаяк так замерзли характери з обох боків рівняння.
Наступного дня пішлося з роботи раніше; домовилося із паном Поченґлом про розмову, яка вже давно відкладалася. Він запросив до себе додому, до помешкання у Театральному провулку, неподалік від резиденції генерал-майора Куліґа. На сходах розминулося із заседателем і надзирателем у службових шинелях. Пан Щекєльніков відпровадив їх поглядом, схожим на заряджену дубельтівку. — Самі йдуть, не заарештували, — сказав він. — Значит: оставили в покое. Будьте обережні з такою пташкою! — Це багата людина, багата й зі становищем. — На що Щекєльніков перехрестився раз, удруге й утретє.
Старенький лакей провів до кабінету. Пан Порфірій був у сатиновій світло-жовтій камізельці, яку власне застібав на свіжій сорочці; камердинер в’язав йому краватку й встромляв тунґетитові запонки в манжети — в чому був дуже повільним і незґрабним, оскільки пан директор безугавно виривався, схилявся над столом, хапався за перо, папери й газети розкидав, офіційні документи до світла підносив і прокляття їм у білочорнильні обличчя жбурляв, наче Гамлет, промовляючи над могилою до черепа. Увійшовши, знявши шапку й мороскляні окуляри, засталося пана Поченґла власне в такій позі із багатосторінковим документом, обвішаним численними печатками, в руках, коли він скоса зиркав кутастими очницями на зігнутого поруч уздовж і впоперек камердинера.
— Та запни ж уже це нарешті!
— Пфофу февмоввово пафа фе фофуфифифа! — Другу запонку камердинер тримав у зубах.
— Та де ж із такими пальцями! А, пане Ґерославський! Прокляття тяжіє над нами, пане Бенедикте, не інакше: мушу поквапитися до Цитаделі, кланятися товариству й бумажники чиновникам носити.
— Десять хвилин?
— Десять хвилин, десять хвилин. — Він подивився на годинник. — Пошел вон! — Він луснув слугу паперами по хребті й виставив його за двері. — Ну, давайте. Панна Єлена?
— Ні, не панна Єлена. — Озирнулося, де б тут присісти, проте в кабінеті не було відповідних меблів. А господар стояв. Тож говорилося стоячи, в шубі, із засніженою шапкою в одній руці й окулярами в іншій. — Будь ласка, не заперечуйте, доки не вислухаєте мене. Ви маєте людей в Америці. Маєте людей у Гаррімана; мусите мати. Ви мусите мати угоду з Гарріманом, так само ви зацікавлені в поєднанні Сибіру й Америки Довколасвітньою залізницею. Це справа революційна, без Відлиги ви закінчите, як раніше усі обласники: Шульц уже прикрутив гайки. Отож, гадаю, ви маєте аварійну стратегію: втеча на схід через Тихий океан. Є домовленості з людьми, тут і там, є транспорт, є плани. Я так думаю. Інакше… не вираховується. Отож… отож…
— Так?
— Гроші? Я не можу запропонувати вам суму, яка б щось для вас важила. У вас немає щодо мене жодних зобов’язань…
Пан Поченґло кинув папери на стіл, кинувся до дверей, смикнув за клямку, визирнув у коридор. Нікого.