— Вийдемо, — сказав він сухо.
Він одягнув сурдут, уже на порозі лакей подав йому хутряну шубу й соболину вушанку. На сходах Порфірій довго загортався у білий шарф, вишитий паморозяними візерунками. Щекєльніковa пустилося попереду. Пан Поченґло затримався у воротах, під навісом, який захищав від снігу й вітру; олені біля наготованих саней дзеленчали балабонами, мерехтіли розгойдані лампи. Імла тамувала хрускіт кроків перехожих.
— Ви й ваш фатер, чи не так?
— Двоє осіб.
— Але він буде звичайною людиною, наскільки я розумію.
— Значит, розморожений.
— Розморожений. — Поченґло протяжно цмокнув, світіні зблиснули йому під бровами. — Розморожений.
— Він сяде на корабель, між людьми. В іншому разі це взагалі не мало б сенсу. Розморожений, пане Порфірію.
— Документи?
— Без документів. Якщо зможете, фальшиві.
— Ви занадто багато просите.
— Знаю. I…
— Панна Єлена…
— Це не торг за панну Єлену! — гарикнулося раптом. Вдяглося шапку й окуляри, махнулося Щекєльнікову. — Скажіть вашу ціну.
— Добре. Якщо доведеться піти для вас на таку політичну авантюру… — Він постукав ціпком об лід. — Ціна політична. Ви, зрештою, знаєте ціну. Я вже її, мабуть, висловив в експресі; в будь-якому разі, ми про це говорили у Віттеля.
Кашлянулося глухо.
— Я не знаю, чи він мене послухає. Я не знаю, чи люті послухають його. Чи взагалі вони послухають розмороженого. Як би це можна було влаштувати: спочатку нехай із ними поговорить, а потім із Криги його вирвати? Батько Мороз, чи не Батько Мороз. Тим більше, я не знаю, чи Історія слухається лютих. А навіть якщо й так. Історія рухається іще повільніше, ніж льодовикові маси. Минуть роки, щонайменше місяці, перш ніж стане зрозуміло, чи я дав собі раду. Ми не можемо чекати в порту.
— Зніміть окуляри. Даєте мені слово чести.
Піднеслося мороскляні окуляри на чоло.
— Слово Бенедикта Ґерославського: ваша Історія за безпечну втечу з батьком.
Він знову постукав крижлізним окуттям ціпка по кризі.
— Замерзло.
Поченґло повернувся, стрибнув у сани, свиснув візникові, візник ляснув батогом, запряг північних оленів задзеленчав, хруснув, смикнув і зник в імлі.
Квапливо простуючи за адресою, яку дав інженер Іртейм (морози міцнішали з кожним днем), у ритмі гучної задишки оберталося у голові одну думку: чи було це шахрайство?
Зрозумілося, що тут ошукується усіх, із самого початку, попри всі обіцянки правди й щирість намірів. Не в тому річ, що заміряється порушити слово, дане панові Порфірію, — бо ні. Але, може, незабаром такий намір постане: може, скоро все обернеться — правда замість правди — й так само щиро запланується якась велика брехня.
Замерзло, — але розморожується щоранку під помпою Котарбінського у Тесли. Далося слово й, може, його дотримається, — а може, й ні. М о ж е, й н і. У Літі не помітилося б у цьому жодного шахрайства, бо там нічого ні про кого не можна сказати з упевненістю єдиноістини, й кожен мешканець Літа добре про це знає. Але тут — дивляться і бачать: лютовець. Дивляться і бачать: а, це отака людина! С, з чого випливає D, з чого випливає Е, з чого випливає F. 2 + 2 = 4.
Шахрайство жодною мірою не вчинене; шахрайство м о ж л и в е. Навіть якщо до кінця триматися цієї само правди, — відбулося шахрайство, бо м о г л о с я не триматися, м о г л о с я її заперечити. Надалі можеться. Машини доктора Тесли чекають.
Щекєльніков безперервно озирався, наче й справді міг у цій сметанній імлі щось побачити. Підганялося його жестом, не марнуючи дихання на вигуки. Замерзли дихальні шляхи, мороз утискався крізь шарф у напіввідкриті уста. Плиннобарвні óбрази розбовтували форми імли й брил будівель, світло з їхніх високих вікон і від ліхтарів: у такому місті легко заблудитися, проте жоден лютовець не заблудиться. Зупинялося, терпляче чекаючи Щекєльніковa. Пошкодувалося за скупість: слід було найняти сани. Перехожі пересувалися характерним напівклусом, погойдуючись на майже негнучких ногах, роблячи короткі крочки. Іноді спершу чулися їхні хрусткі кроки, тріск грудок фірну й криги, перш ніж із веселкових хмар вирине дивнобарвний людський обрис.
Старі контори Горчинського містилися у будівлі колишньої прогімназії через одне перехрестя далі від вигину Анґари, в районі Знаменского. Солідна мурована прогімназія пережила Велику Пожежу; хіба що новим дахом укрили. Низька архітектура, датована часами до Криги, зумовила те, що за це не найгірше приміщення Горчинський платив усього лише символічну оренду. Він економив копійчину всюди, де міг. Тепер два нижні поверхи не винаймав, мабуть, ніхто, — коли спиталося про це сторожа, дідуся, промерзлого зусібіч, із червоними рубцями на білих, він тільки знизав плечима. Подумалося, що, може, він іще й німий, але пан Щекєльніков пробубонів йому щось на вухо, й дідусь запросив до грубки в покої на першому поверсі й відгорнув ганчірки з чола, показуючи тепер щось більше, аніж порубцьовані щоки, а саме одне сліпе око, примерзле повікою до нагноєного струпа, й вухо, мов клаптик фланелі, обвислий на сивий заріст. Пан Щекєльніков почастував дідуся махоркою: тут це найкращий рекомендаційний лист. Дідусь віддячив, добувши з-за лігва на печі пляшку самогону. Далося знак Чинґізові, щоб виявив повагу. Випилося раз і другий. Дідусь роззявив беззубі ясна й розмотав тужливу російську історію про багатство й занепад пана золотенького Авґуста Раймундовіча Горчинського з Великої Землі. За забитими дошками вікнами від Анґари й Ушаковки дув вітер. Світіні танцювали в роті в старого, як Іванові мушки в спорохнявілому дуплі. Запиталося його, чи залишився тут ще хтось зі старих працівників Горчинського. А де там! Усіх наче вітром здуло! Запиталося його, чи він пам’ятає, де люди пана Горчинського мали свої бюра. Чому ж не пам’ятати! Аякже, пам’ятає! Запиталося його, чи пригадує одного геолога, інженера Ґерославського, який так й отак виглядав. Еге ж, був такий. Покажете, де він работал? Щось узагалі зосталося від Горчинського й «Руд»? Цього я не знаю, мовить дідуньо, вони сиділи нагорі, де теперка канцелярії якісь і кабінети, які на аршины орендують. Як щось залишилося, то перенесли, певно, нижче. Блиснулося срібним рублем. Сторож вийняв з-під кожуха в’язку ключів. Візьміть, панове, лампи, там усюди темно, холодно й страшно. Щекєльніков запалив два старі гасові ліхтарі з тримачем угорі, жовтий, восковий блиск розповзся складом сторожового мотлоху. Темно, холодно, страшно — снував приспів-застрашку жах-дідусь — чуєте Ваші Величності, чуєте? Послухайте! (Блрумм, блруммм, блрумм, блруммм). Вони завжди поруч! Сімнадцять разів уже відтоді морозяник проходив крізь будинок гімназії. Уночі, як голову покладу на печі, я чую їх завдяки дрижанню кахлів: тупіт мамутів під підвалами.